Іванов П. К.

Паршек

 

1981.09.28

 

Перекладач – Ош. Редактор – Ош.  Редагується з благословення Іванова П. К. (Див. Паршек. 1981.02.26, с.115, 127)

 

    1. Паршек народився в Україні, Катеринославської губернії, Слав’яносербського повіту, село Оріхівка, руське велике село. У цьому селі Іван Тимофійович жив, у кого було два сина, Федір і Корній, вони жили разом. Федір по-селянському робив вдома, а Корній наймався до людей. У Федора була жінка Гликерія, а в Корнія була жінка Мотря, моя матір, народила Паршека. А тепер історія інша твориться в хуторі Верхній Кондрючий. Валентина Леонтіївна взялася доглядати за мною, як за Богом. Вона годує, поїть, купає мене, вона доглядає за хворою, вона не довіряє нікому, а сама робить усе. Я гуляю по території цього місця, ходжу назад, уперед, думаю про те, що вийшло так. У неї був чоловік, він умер, у мене вмерла жінка, вона дала своє слово моїй жінці доглядати за мною. Вона побудувала дім для цього, я перейшов жити до неї для цього діла. Їх було четверо: Марко, Ольга, Настя та вона, я був п’ятий. У нас є господарство: дві корови та троє телят. У нас є свій сад: вишні, яблуні, груші, сливи, аґрус, малина, терен. У нас  є город: картопля, соняшник, капуста, огірки, помідори, кукурудза й буряк. Вони робили самі все це, мені не давали робити що-небудь.

      2. Мені є від роду всього 82 роки. Коли я встану з постелі, то відро води приготовлено мені для обливання. Я обіллюсь, іду по своїй дорозі, дивлюсь у природу, як вона починає жити з квітки. Я не кидаю дивитися так на це, ніколи не забуваю про це. Особливо я думаю про минуле. Уже мова йшла, автор написав, ми прочитали. А тепер можна згадати, адже доріжка є одна для мене, такого молодця. Я, чоловік, ступаю ногою, зупиняюсь, дивлюсь на це все, а не зможу сказати  про це. Це є листочок, наймізерніша рослина, вона розташувалась на своєму такому ось місці в атмосфері, вона ж мовчить, нічого не говорить, а ледь колишеться, вона боїться тебе такого. А сонечко є однакове для всіх, воно не говорить ні з ким. Я один ходжу та думаю про це, не про цю травку, я дивлюсь на біленьку початкову квіточку. Дві дороги є для мене на цій садибі: одна лежала в південній стороні, друга лежить у північній. Я примушував себе ходити по них не один раз, а декілька разів зроблю. Я недаремно  ставив свої лапи на землю. Я думав: чому це так буває в житті, люди не роблять такого нічого, щоб із цього вийшло. А тільки Паршек знайшов на самому собі одне небувале життєве в людях Він займався тренуванням, це його особисте здоров’я, воно треба всім. Паршек знайшов людям таке місце для цього, став вводити практику, а деякі люди заважали, не зрозуміли його, не дали можливості отримати це, послали ходити по доріжках у цих умовах.

     3. Паршек є дослідник здоров’я в природі. Він оточив себе цим на весь всесвіт, став користуватись один з усіх, не побоявся будь-кого холоду, пішов сам у природу. Вона є без всякої техніки в хуторі Кондрючий, її буває мало тут. Машина приходить у хутір за ділом своїм, одне стадо корів є, та магазин продовольчий, школа є. Люди працюють на підприємстві, кому треба. Кладовище є для вмерлих. Я є, як вигнанець від людей, моє тіло перебуває тут. Мені, як такому, не дають робити будь-чого. Я не перестаю писати про це, дивлюсь телевізор, різні історії. Я їм не так, як усі: їжу вживаю, не можу забути 72 години на тиждень,  а не вживаю їжу 96 годин. Я розкажу вам, як людям, про природну таїну, вона живе в кожній людині, вона може робити це, як ми. Для нас суботній час приходить, ти повечеряй  у п’ятницю ввечері о шостій годині, і не їж усю суботу із самого ранку до вечора, натщесерце лягай спати перед неділею. Коли ранок неділі прийшов, ти не старайся думати про їжу, бо твоє свідоме  терпіння без їжі бути до 12 годин дня. Ти не вмреш за цей час, протерпиш свідомо, а в 12 годин дня вже готуйся їсти.

     4. Якщо ти маєш, що їсти, готуйся, коли час прийшов, сідай, їж шість годин. А понеділок весь не їж, вівторок весь їж, середу до четверга не їсти, до 12 годин. У п’ятницю до 18 годин  їж. Ти живи всі такі дні так, як і я користуюся ними завжди, а в усьому решта не маю потреби. Я ходжу по доріжці між цим усім, моє діло одне: думати про це. Люди зустрілися з бідою, з горем десь у матері природі, вона посадила  на їхнє грибок, болячку, з котрим доводилося жити важко. Вони не мали таких засобів, людей не знайшлось таких, щоб позбавитися від цього діла. Діяча нема в людях на таке захворювання народжене, щоб йому довелося досягти технічно, крім Паршека, народженого природою в житті. Він зустрівся з природою на своїй дорозі, вона спитала в нього такого: чому так виходить у людей таких? Вони живуть, користуються всіма правами в житті, умови примусили їх, вони оточили себе, усе одержують від мене; я одягнула, нагодувала їх, вони живуть і домі, а самі гублять своє здоров’я, чи мої сили не по душі їм. Вони не люблять мене так, як треба буде, я є мати рідна для них.

     5. А самі хочуть, щоб я давала їм без кінця й краю. Вони мають нехороше ставлення до мене: їм дай, більше нічого. Я, Паршек, роблю не так у житті, любов свою проявляю, не жалію сам себе, іду прямо, умов не боюсь подружитись, через це вони стали моїми друзями. Я прошу матір мою рідну в усьому, вона задовольняє мою просьбу. Вона допомагала мені в усьому, а тепер вона заборонила говорити. «Пиши історію твою, ти робиш її, я хочу, щоб ти жив. Твоє діло одне: ходити по цих доріжках і там бачити те, що є на цій Землі. Вона не буває без усякого». Я такий зародився один природою, не хочу готуватись так, як усі готуються в житті своєму, вони очікують чогось у цьому. Він приходить до нас один раз на рік не так, як хотілось бачити. Ми визнавали його, він для нас добрий, ми потрібні йому, як ніколи. Він зустрівся з нами, з людьми  такими, як і завжди, з ранку ясне в променях сонечко зійшло, воно створило нам умови всього життя. Ми були незадоволені цим. У нас, таких людей, створила думка така, такий час прийшов до нас таких, діло таке перед нами. Ми стали готуватись до вічно розвинутого людьми: нам треба поїсти один раз у день. Така система проходить у нас. На це діло розум примусив нас розвести вогонь, воду зігріти в якійсь посудині до кипіння, і в цій воді зварити що-небудь із продукту смачне. Це буде наша одноденна їжа. Ми живемо нею, і ми надіємося на неї, що це дасть нам життя в природі.

      6. Важкий фізичний труд входить у нього, ми визнали його, ми робимо його, ми шануємо його, як основне діло. Де б люди не були і що б вони там не робили, чоловік знає про них, близький їм, він думає про них. А якщо вони разом оточуються, вони не забувають один одного. Їх думка одна: своє існуюче господарство зробити більшим. У них одна мета: що-небудь зробити в житті в природі на нашій землі, таке зернятко вкинути в такт. Природа нехай допомагає цьому ділу, якщо треба буде. Багатство дається людям через прибуток, він дається людям. А людське діло: готувати до цього. Він оре землю восени рано, кладе перед зимою під сніг, це його таке добро, розвинуте ним. Коли він лягає спати, він кладе цю земельку під голову. У самого думка така узнати: що на цьому місці посіяти? Щоб це місце не залишалось, його треба ворушити, людям треба робити. Якщо ти взявся за гуж, говори, що дужий у цьому. Ця земля дає плоди, земля дає сировину. А завод випускає продукцію, у виробництві люди складають машину, людей втягнуто в це. Він катається на ній, душу забавляє, уміє керувати нею, вона є  власність його. Це його гроші є мертвий капітал, ніхто не відбирає його доти, поки в нього є фізичні сили.

     7. Він володіє ними до одного прекрасного дня. Він прийде до нього невидимо, цього чоловіка оточить. Цей чоловік гине, у нього не вистачить сил обслужити це діло,  він умре, як і не жив. Це діло перейде іншому так само, як було. Де ці люди подівались, назад подивіться? Паршек показує пальцем, говорить: ви подивіться в природу: які там є умови, хутори, села міста; підприємці, заводчики, шахтовласники викопних надр. Ми не бачимо цих людей, котрі жили до цього: їх немає. А те, що зроблено руками людей, усе стоїть на ногах. Це все держить фундамент, його доводиться ремонтувати. Це продовження життя, у чому люди живуть один раз, у другий раз вони по-своєму вмирають? Цього всього Паршек не хоче бачити в себе. Він примусив сам себе зустрітися з природою так, як вона хотіла. Їй набридло держати в себе мертвих людей у праху в землі. Вона підготувала Паршека для цього, одного з всіх вибрала, довірилась через його любов. Він не побоявся її таку, як визнають люди за їх нехороше діло. Вони примушують землю своїми технічними силами родити врожай для людей. Природа готує такі дні для них, до котрих люди одну пору готуються, роблять техніку, стараються зернятко скоріше в землю вкинути.

     8. Паршек відмовився від цього діла, усе це поламав, вийшов на арену на бугор,  на незайняту природу, на місце із своїми людьми, і прокричав своє «ура». Це була свідомість до життя. А те, що ми всі своє життя проробили й зробили, у нас це є. Ми хвалимося ним як таким, як своїм надбанням. Це наше діло є те, що ми зробили. А природа говорить нам усім: я є земля-годувальниця, чого ви лізете до мене? Я можу зарости бур’яном та зацвісти квітами без вас. Це ж мій буде такий запах. До мене у життєві умови прилетять з усіх боків, почнуть жити, задовольнятись. Це таке ось природне, ніколи ніяк не вмираюче, із виду змінне.     Сьогодні таке є для всіх живущих на білому світі зі своїми сяючими променями, зі своєю теплотою. Кожна квіточка розкрила свій аромат, вона показала свою бадьорість оточуючому. У природі є всякі живі енергійні рослини. А в цьому ділі сіренький зайчик появився, він стрибав на своїх ніжках, лисиця з хвостом, хитра, кровожерлива. І також вовк, ведмідь із своїми лапами, він є хазяїн у лісі, ламає, порушує природу, як і вовк, охочий до зайця. Лисиця теж  услід за ним. А люди народилися між цим, стали задовольняти себе по-їхньому, як вони: стали розпоряджатись природою, особливо ведмедик зробився мисливцем на дуплі бджіл, він був порушник цього ось діла.

     9. А люди поселились, самовільно захопили своє індивідуальне, власне місце. Він був хазяїн його, він огородився огорожею, назвав це все «моє». Вони не підпускають нікого з людей, сусід не підходить до ссіда. У них місце це означає «моє». А твоє є чуже. Звір є фізично озброєний, а люди озброєні технічно. Паршек був не за це. Він є історик своєму ділу. У нього був син офіцер, займав посаду ад’ютанта в генерала Цвітаєва, 5-ї ударної армії. Командував наказами командира. Вони проїжджали заміноване поле, мій син їхав разом із генералом, мій син сидів у задку, а генерал сидів із шофером.  Вони заділи міну переднім колесом, вибух   вийшов ззаду. У  мого  сина виник струс мозку, він умер, його похоронили в станиці Чертковській біля проїжджої дороги. Сам генерал заїжджав до мене в дім, узяв сина замість Андрія. А слідом і мати померла. І невістка Валя залишилась, ми із сином удвох. Я перебуваю один у Кондрючому, нікуди не діваюсь, вважаю себе арештованим. Ходжу по своїх доріжках та все думаю: як  би так вийшло в історії, щоб моє здоров’я залишилося в житті вічно за мою одну з усіх істину. Це небувале діло є в житті. Я жив з ним, природа готувала мене весь час, вона допомагала мені в усьому. Я був задоволений і залишився, не кидав держати ідею, не відмовився і не відмовлюся від неї, іду по дорозі, ходжу, а сам не кидаю чекати в себе. Те, що було, воно є й буде зі мною.

     10. Горе, горе буде вам, усім людям, живущим на нашій землі, що ви не хочете звертати свою велику увагу на те, що він прийшов до нас зі сходу, нам говорить свої слова:

Люди Господу вірили, як Богові,

А Він Сам до нас на землю прийшов,

Смерть як таку вижене,

А життя у славу введе.

Де люди візьмуться? На цьому бугрі,

Вни гучно скажуть слово:

Це є наше райське місце,

Чоловікові слава безсмертна.

   Люди розвинули апетит для життя, вони стали робити діло для цього. А перше діло: це треба приготуватись для того, щоб щось змайструвати, щоб наїстися досита. Це робиться не один раз, а багато разів у житті, і не з одного предмета це робилось. Так ми готувалися зробити сьогодні те, що треба, а завтра теж те, що треба, і так це увінчалось. Ми знайшли джерело таке, з котрого ми одержали безперервне задоволення, одержали це діло, у нас виходило, як і завжди. Земля-матір стала давати свій такий урожай. Ми стали одержувати від неї зерно, ми зробили великий камінь, щоб це зерно молоти на муку, а потім хліб пекти і ним живитись. Це все робилось не один час, а багато часу проходило в житті. Люди створювали його, вони зробили його цим таке величезне джерело, ми стали жити цим у цьому ділі. У нас цього мало, що ми одержали від природи, ми робили і думали дуже багато для цього діла.

      11. І все-таки ми не задовольнили себе цим ділом. Як  якийсь нестаток був у нас із вами в житті, так він і залишився між нами. Ми маємо діло з природою, плоди відбираємо від неї. Вона давала нам, вона дає нам, цього нам мало, вона буде давати. У нас є потреба така: ми маємо животи в себе, вони потребують у себе поповнення через природу, через нашу дію. Ми відрізали ножом цей шматок хліба, а в тебе прилаштовано кусати що-небудь. Це все є допомога всяким людям для того, щоб машинна робота була в роті, слина бралась для цього, їжу жували і поповнювали повітрям. Лише б тільки ми намітили, ми кидаємо в рот, як у колодязь, у нас проходить разом із водою по ковтальному каналу й попадає в те місце, де це все переробляється на непридатне для тіла. Це все  проходить природно по каналу геть, лише б ти став мати своє таке бажання для цього. Природа приймає в себе таке діло, це все робиться полегшення. Це прибуткове діло є, воно робиться щодня так: готуються до столу, чашки наливаються, ложки кладуться на стіл, кожен старається зайняти своє місце. Це така індивідуальна робота є їхня  в цьому ділі. Це все так робилось, робиться, і воно буде робитись.  Так люди живуть, люди роблять, вони готуються до цього весь  такий час.

      12. Люди живуть на самовільно захопленому місці, а думають про свій небувалий прибуток, він буває в них  один раз за рік. Вони знають про цей час і про це діло, вони готуються до нього, тягнуть його до себе. І вони сильно чекають цього, котре не дає користі ніякої людям, люди відходять від нього, як від холодного, тікають. Воно примушує їх готувати самозахист для себе, тобто одяг робити в житті, його одягати, така звичка, система проходить у своєму житті. А звичка є в людях така. Сьогодні сніг лежить на землі, морозне діло. Нам, усім людям, дуже холодно. Ми звикли одягатись тепліше від цього, це наше діло є жити так у цьому. Ми вважаємо, нам дуже важко, набридло ховатися від цього всього. Ми живемо в селі в халупі, а даремно не підемо в степ в холодне. Мисливці ходять по снігу, вони шукають зайчика, лисицю, вовка, це така звичка їх, вона примушує їх озброюватися для цього діла.  Ми всі є люди живущого характеру. Для них ніякий  день не приходить у житті, щоб люди які-небудь не озброювалися до нього зі своїм умінням. Вони живуть для цього, і  вони спритно думають про це. Їм хочеться прожити легко в цьому всьому, вони прагнуть до цього. Як вони думають і хочуть зустрітися  в природі із цим ділом. Це діло прийшло рано цього ранку, ми чекали його так у житті. Він ніколи не приходив до нас таким, як нам  думалось. Нам, таким людям, не хотілось, що прийшло. Ми чекали одне, а вийшло інше, не таке, як це треба.

      13. Ми побачили, почули холод у природі, не таку дію. Люди відвернулись від неї, стали виражати свою образу, вона народжувалася природою для цього. Якби цього не було в житті, що ми мали в цьому ділі, ми б не вмирали в цьому ділі. Природа дає нам це, чим ми радіємо в житті. Ми одержуємо прибуток від неї, а все таке життя є в прибутку. Завдяки цьому всьому гроші завелися в людей, зайві витрати пішли, діло загуділо, а хазяїн став багатіти, його оточило розширювання. Хазяї робились від конячки, від корівки та пари бичків; словом, від самого курчати до самого верблюденяти. Усе це є не моє, воно є чуже, природне. Я ловив це все на ходу, убивав вогнепальною зброєю. Я робив хомут у житті своєму, ярмо надівав, примушував, щоб тварина везла мене, такого багача з усіма своїми  умовами. Я мав віжки, батіг, не жалів їх, бив по заду. Їм як таким доводилось підкорятись, вони робили для мене те, що треба. Я завоював землю цю на них, по ній катався, грав пісні, танцював, усе робилась слава мною в житті. Я не збирався вмирати через  це діло, як умирали всі через це діло. Воно робилося нами не для життя свого, вони робили це на смерть свою в природі. Пісні веселили їх, вони танцювали танці не для свого життя, а для чужої смерті. Усі люди, котрі грали, співали, танцювали, лежать у праху в землі давно, умови держать їх.

      14. Ми: селяни, хлібороби, робітники, уся інтелігенція, весь аристократичний народ, воїни-вбивці робили чуже діло тільки для своєї смерті. Усе в нас усередині є чуже, ми одягаємо чуже, зовнішність уся наша є чужа, ми помираємо через це. Це все було природне, воно так і залишилось. А нам не треба жити так, як ми живемо в цьому. Природа примушує нас, щоб ми не залишались без цього, завжди людям треба прибуток їхній такий, він давав людям велике багатство. Люди були розумні у цьому ділі, старалися бувати із своїм ім’ям в багатьох місцях. Вони мали каравани своїх верблюдів, старалися доставляти товари купцям, вони мали гроші, золото, а із золотом могли бути всюди. Він був відомий купцям, його знають багато, стараються  протягнути йому руку і зробитися другом через це. Він випереджав своїм учинком усіх людей. Йому не пізно було бувати там, де він хотів. Він був сильний у цьому ділі. Що він хотів, те він робив. У нього було таке величезне багатство, він козиряв ним по всій своїй державі. Він нічим не кланявся нікому, завжди мав своє існуюче в себе. Коні вершникові були в нього, він літав на них вершником, як птиця в повітрі, вона не заважала нікому нічим.

     15. Люди побудували села, міста на землі, а в них жити не довелось, вони вмерли там усі, як один. Усі люди не живуть у природі у житті своєму, а вмирають вічно. Природа примушує нас, щоб ми з вами робили в ній в житті те, що нам шкідливо. Ми трудимось, ми втомляємось, потім відпочиваємо, знову беремось робити це діло, без кінця й краю ми робимо й робимо все в цьому ділі. Ми робимо все доти, поки помилимось у ньому. Життя людей проходить не з охотою, нам важко доводиться жити в природі, але нічого не поробиш. Тіло дихає повітрям, умирати не хочеться, а доводиться; ми з вами не заслужили вічного.  Ми знаходимо, що є всюди: яблука,  груші, вишні, сливи, малина. Їх можна не купляти, а продавати за гроші. Яка велика нажива є для людей у цьому. Ми не знаємо: де, що й як  береться в цьому? Ми дочекалися цього часу, день прийшов на арену в хорошого, хазяїна, у котрого щастя. Йому випала ця заслуга в своєму житті, це все наробила сама природа. У ній таке прийшло на арену, котре нам показало. Ми побачили в цьому саду на окремому дереві стільки сили, стільки маси вродило. Хазяїн не знав і не чекав цього в житті, воно прийшло саме. Він не знає, що робити.

     16. Це буває в житті рік цих плодів. Хазяїн отримав гроші в себе на суму. А яка скупість зароджена була  в нього, він не зміг розстатися з нею. Йому здавалось, це люди такі, вони мали в себе, але не завжди. Паршек говорить свої слова: живіть як хочете, але щоб ви  задовольнили себе своїм надбанням! Нам не треба робити так, як ми робимо: зовсім не знаємо його діла, чого він робить так між нами. Ми є бідні, нужденні люди в цьому, боїмося природи.

     1981 рік перед 22 серпня. Мені сниться сон, щоб я ввів своїм ученим свою пропозицію, пророблену в природі. Я починаю малювати їм таку картину. У нас, у людей, є в житті дві системи: одна, мертвого характеру, друга, жива.  А вчений говорить мені: «А вони обидві живі». Я дав свою згоду йому на це, може бути й так. Але ми є живі люди, я говорю їм. Ми можемо загартувати серед себе одного чоловіка, щоб він був такий: не боявся холоду й не страшився голоду, жив у природі вічно. Йому треба буде місце таке, щоб йому приставились усі для нього можливі умови бути без усяких потреб. Цьому чоловікові буде життя безсмертне. Ми можемо народити такого чоловіка спільними силами всього людства, щоб він був у нас такий загартований. Нехай він робить свою ідею для  життя людського.

      17. Нам не треба смерть, все залежить від нашої молоді, їх треба вчити цьому всьому.

                                      Перемога моя

     Я є самородок за ділом, а джерело моє це є загартування-тренування. Я, Паршек, труджусь на благо всіх людей. учусь у природі, хвалюсь перед світом, говорю істинно за самозбереження своєї клітини. Моє серце є молоде, загартоване, здорове, як 25-річної людини. А вихід який? Я не боюсь ніякого ворога, навіть не боюсь своєї смерті. Якби цього не було, я б давно вмер. Я є чоловік землі, дихаю сильно, говорю різко не про якесь диво, а про природу, про фізичне практичне явище. Найголовніше, чисте повітря, вдих і видих та снігове пробудження, що дає миттєве оздоровлення центральної нервової частини мозку. Я люблю, уболіваю за хворого, душу і серце його знаю, хочу допомогти, біль убиваю струмом через руки. Це не слова говорять, а робиться ділом. Рука права пише дуже справедливо. Мене треба просити, ти будеш здоровий. Це треба буде юнаку молодому. Шановні, це має світове значення. Нам треба любити матір-природу. Не хвороба відіграє ролі проти людини, а людина відіграє ролі проти хвороби. Нам треба вчитися в Іванова, щоб у тюрму не сідати, а в лікарню не лягати, жити вільно, не лізти на рожен. Яка нам буде слава, якщо головку поклонимо, скажемо «здрастуйте»  дідусеві, бабусі, дядеві з  тітонькою, молодому чоловікові. Ох, і життя моє таке, зрозумійте своє терпіння, серце загартуйте. Милі ви є люди, гляньте на сонце, ви побачите правду, своє оздоровлення.

     18.  Бути таким, як я є  Переможець природи, Учитель народу, Бог землі.

Люди Господу вірили, як Богові,

А Він Сам до нас на землю прийшов,

Смерть як таку вижене,

А життя у славу введе.

Де люди візьмуться? На цьому бугрі,

Вони гучно скажуть слово:

Це є наше райське місце,

Чоловікові слава безсмертна.

   Нікому не дано право, щоб людей не допустити на це місце, щоб на ньому не  бути. Усім людям дозволяється, і кожній людині допустимо бути в цих умовах. Природа є багата нагородити тебе цим, ти зробишся заслужений чоловік у ній, за що не візьмешся робити, природа допоможе тобі. Вона вибрала тебе в цьому, довірилась, щоб ти допомагав людям ображеного характеру. Це буде треба людям. Вони є не однакові  в природі. Люди є зовсім ледарі: не хочуть трудитись, хоч не часто. Але сама природа народжує їх так між людьми. У нього йде все так, як у всіх людей, воно побудовано так у житті своєму. Природа не хотіла, щоб люди народжувалися в ній такі, у людях був злодій. Він живе чужим, і старається показати сам себе чесним чоловіком. Йому подобається ця ідея, він скромно робить це все. Він є професіонал у цьому ділі, уміє робити цю роботу в людях.

     19. І коваль народився в селі, він кував кожну річ, люди платили гроші йому за це, дякували йому за це. Він був малограмотним мужиком, не лазив у кишеню за словом, а він робив із заліза те, що було треба. Копійка недаром попадала в руки, це мужик є тверезий. Він є не священик села, котрий мертвого хоронить на віки-віків, у землю закопує, говорити йому «вічна пам’ять». А ковалеві неважко зробити сковороду, він є майстер у цьому. Колісник є в цьому ділі, він робить колеса людям, у котрих горе. Тесляр є до цього, він не залишається без дому. Ці люди живуть за рахунок людей, вони берегли їх копійкою. Люди були з іншого села, їм не давали землю. Він жив за рахунок тестя його багатством, він наймався робітником на строк, жив і дітей у себе плодив. Волков Василь відносився до бідноти, а багаті люди наймали його. Такі люди були не часто. Такі хлібороби були: літо він займався в сільському господарстві, а на зиму йшов у шахту. Паршек говорить: це мій батько, котрий не захотів вивчити мене на столяра, щоб я жив добре. А я пішов дорогою батька, він потягнув мене за собою. Я пішов робити їздовим до пана. Він платив 67 копійок у день, а на скирті платив карбованець. Я проробив два тижні, ми зробили страйк: не стали робити, у зв’язку з умовами життя, у випадку дощу бути нема де. Ми кинули пана всією артіллю. Хіба тільки я один був такий?

     20. Багато таких трударів було у житті, як були в Оріхівці. Половина села віддавала своє здоров’я за гроші в наймах. Три основні великі вулиці були. Одна називалася Гора, на ній жили мужики старовіри. Три церкви були: старообрядницька, одновірна, без священиків (священиками були мужики). А дві вулиці, Сергушіна та Забугіна були православного приходу. Священик був із вищою освітою, цар давав йому землю, вона оброблялась прихожанами. Хто вірив цьому, він молився, особливо привчали дітей. Кожний річний день святкували торжеством. Усі дні були на обліку, всім людям не доводилось забувати їх часом, як за сорокаденний піст, він починався після прощального дня на масляну. Якраз весною є дні теплого характеру, люди моляться в цей час, зустрічають свято Благовіщення, приходить Вербна перед Паскою Ісуса Христа. Люди зустрічали, проводжали його із дзвонами. А потім люди закінчували доглядати за землею, хвалились: хто що й скільки посіяв. Він просив Бога, щоб його земелька не залишалась без урожаю. Усе літо їм доводилось не пропускати ні одного дня, щоб на небо подивитись і подумати: хоч би природа оглянулась на нашу бідність, зробила вологу, щоб посіви наші росли, ми веселились через них. А наші торгаші Сапун та Косенко везли всі товари потрібні всьому селу. Петро Іванович Іванов жив своєю фактурною торгівлею в центрі недалеко від церкви. Коли дзвін дзвона доходив до нього, він скидав шапку й хрестив себе.

     21. Він говорив: йому багато не треба наживи, копієчку на копієчку. Для нього все є багатство. Він є великий пасічник, місце звучало у нього за селом. Косенко мав синів. Один був торгаш, другий був мельник парової машини, третій мав вітряк, четвертий мав плантацію. Словом, багато хто з мужиків заслуговував слави своє, їх мали на рахунку. Бочаров Петро Микитович із братом Олексієм були на все село, вони мали сім пар волів, четверо коней, корови, запліднювач, вівці, свині. Він купався в салі, трудився сам, жив тяжко. Так і всі інші показували себе, теж жили непогано. Родіон Іванович Бочаров жив середняком, ні в кого не було такої сім’ї, усі сини жили разом, створювали свої умови, слухали батька в усьому. А хіба тільки це відмінність?  Луганчата жили своєю сім’єю, церква держала їх теж, а батько  Наум зберігався за рахунок своєї парафії. У  нього був псаломщик Єгор Стефанович Сичов, він учив дітей до четвертого класу, за це одержував гроші, сіяв хліб. Збоку сім’я Чувахіна жила, їх дражнили Кобяки, два брата Василь і Федір жили хліборобством. Збоку Хома із своїм сином Максимом теж сіяли хліб. Сергій Нестеренок жив, трьох синів мав: Олексія, Сергія, Артема. Усі розділились, стали жити самі. Збоку Іван Горюха жив разом з батьком, теж хліб сіяли. Іван Потапко жив, молився Богу дуже сильно, у нього зять Григорій був, леваду мав. А в Ларіона були дівчата, був безземельник: на них землю не давали. А мужчина одержував.

     22. Артем Тит, сторож одновірної церкви, жив збоку. А внучата з Финосом Дороном та Ілля Бочаронок, багач, із сином Родіоном, його брат Іван, на куті провулка Дарцових жив. Старі робітники жили Кулешови, Зепуни, Спишкени, Бочари. За Тринчаковими була церква одновірна. Збоку писарята жили, потім Максим, Куликін і Милахов, тут дядя Федор Сичов жив, проти церква старовірів була, Щербаков Костянтин, …Тихон, швець…, Лисєви, Семен Решета… Трошка Волохов. Потапка, брат Іван Потапич, Микита Павло Кивенок, церква без священиків, Кономаха Мишко, Інфалов, Анд Остаха, Остап Полянський і Корольови Павло, Семен …, Прошка Полехін і Антон Зоярник. Полехіна…, Сергій, Яким швець. Ялмиха, КолгановиКочакови, Солодухіни …, Кубаткіни, Макарови, Глазок Петро, німці Акилини, кладовище спільне, Мишин провулок, Харлам, Полехін Григорій. Це вулиця Гора. Вона займала свою місцевість від Івкиних до самого нового місточка, Мокрий Лог, уся земля.  Ці всі живущі на білому світі, їх держала природа, вони  хазяйнували в ній, хліборобами були. Життя вело їх із своїм розвитком до того, щоб лежати в цій землі та чекати мого приходу на землю. Ці люди визнають мене, як Паршека, корисного чоловіка для них. Він скаже їм, як бідним, нужденним у цьому своєму місці, котре вони займають.

     23. Вони самовільно захопили це місце в природі, присвоїли це місце до свого імені, назвали місцем своїм. Вони діло свого роду приватної власності назвали своїм іменем, як живий факт, стали робити його. Вони робили із самого ранку до самої вечірньої пори, це діло примусило їх. Так вони жили, не залишалися без цього діла. Коли лягали спати  у постіль, у м’яку подушку, цю землю, шматочок належної його власності клали. Він не зміг жити без неї, вона була в нього, як джерело, під головами. Він клав її восени рано під сніг тваринною силою й приладдям.  Оранка лягала в нього для того, щоб набратись вологи. Люди мріяли своєю головою про це, вони чекали часу. Після цієї зими, холодних днів, наша красуня прийде із своїми днями, із своїм ясним сонцем у променях. Воно покаже нам себе так й дасть нам своє діло в цьому. Вода появиться, нашу землю обмиє, дасть їй свою вологу. А тепер наше діло таке: до неї поближче та з умінням свого діла. Вони пролітали до нього всю зиму, та продумали про це все, що чекало їх. Вони їхали, везли із собою зернятко для того, щоб його вкинути там, на цьому місці. Люди знали, що робити, спішили підготувати це діло, зробити хорошу грядку із цього. Вони протопали весь час на цьому місці, не самі особисто, а жива сила, це все робили снасть, щоб із цього вийшли хороші зелені сходи. Вони робили так, роблять тепер, землю зробили матір’ю, джерелом, до неї запросили спеціаліста з машиною, стали робити це все швидко, у них на арені стало виходити.

     24. А природа терпить від цього всього, їй доводиться давати необхідне цим людям. Вони брали, вони не були задоволені цим, шукали інше краще. Але природу не обдуриш, вона примусила людей мати своє місце, до нього ніхто не доступний. Це ж є моє таке місце. Я живу королем на ньому, роблю важко, від чого дуже втомлююсь, не робив би, але умови примушують, наша всіх необхідність. Ми їмо, одягаємось і в домі живемо, це наша турбота робити це в житті. Ми дуже помилилися в цьому: це місце зайняли самовільно в природі, і стали харкати та плювати на ньому, за що природа покарала нас своїми силами. Вона відібрала  в нас сили наші, ввела нам свою хворобу. Ми хворіємо, дуже сильно захворіли. У природі нема засобів від такої хвороби, і людей нема, щоб врятувати. Люди починали це все. Вони стали робити в природі в житті своєму те, що шкідливо природі: люди стали технічні, ввели в себе штучне, стали прищеплювати хімію. А це все дало їм неприємність у житті. Природа пристосувала людям природне за це, найлегший початок у житті, посадити виразку чи грибок, дуже вільний доступ до цього діла. Природа віддала людям все для цього, а сама взяла душу й серце за це. Люди завоювали смерть у природі.

      25. Вони оточив себе приватною власністю в природі, вона зустріла їх цим. Люди є частина в природі, вона є шкідлива для природи. Вона дає їм те, що треба. Природа втягує людей не на життя, а на смерть. Людям треба техніка в житті своєму, їм  треба штучне й хімія. А в природі є природне: повітря, вода й земля. Це найголовніше в житті, що дає людям все. Вони одержують зброю від цього, із цією зброєю вони направляється в Арктику, летять у космос із цією зброєю. Для чого? Самі не знають. Це є наука їх у природі. Вони роблять сьогодні одне, а завтра будуть робити інше, такому розвитку в людях не видно кінця. Як люди народжувалися в цьому, так вони і вмерли із цим.  Якби люди не робили нічого  в природі в житті, вони жили б вічно. Природа зняла їх з путі за зроблене діло. Ніхто не давав їм права сваволити, це місце присвоювати до свого імені, тому він захворів у цьому. Природа є ворог їм, вона стріляє не зброєю, а природним. Смерть починається від курчати та каченяти, гусеняти, індичка, від теляти, конячки, верблюденяти, від поросяти, ягняти. Ложки, вилки, ножі, тарілки, чашки тощо; приладдя, в яке запрягають. Це все належить мертвому чужому, зовсім природному, котре зроблено людьми в нужді. Це є украдене й убите, як живе. Хто вас помилує за це, якщо ви, люди, зробили неприємність у природі, ви оточив себе в ній не своїм, а чужим?

     26. Природа є матір для всіх людей, вона породила нас для життя, щоб жити. А люди не схотіли, пішли на свій великий злочин: брати не своє, а чуже, до свого імені присвоювати. Це, мовляв, моя земля. Вони зробили над нею те, що захотіли. Вона не була без усього, зимою була покрита снігом, морозом оточена, лежала так до часу. А коли весна приходить до неї з ясним сонечком, то цей холод із снігом входить у воду, свої ярочки заповнює. Воно так робиться доти, поки появиться зелена травка, між нею квітки дихають ароматом. Чому людям цим не нужда?     Їм треба місце, котре люди передчасно підготували, цю землю зорали, зробили її оранкою, щоб вологи набралась від природи. А потім людям треба взятись зробити грядку з цього, у неї посадити зерно. Нехай росте, нехай людям дає їхній прибуток. Люди є раді цьому приходу, стараються зробити цю штуку. А це діло робиться день, який годує рік. Не перший рік це місце обдаровує людей, дає їм великий урожай. Хазяїну не треба трава, не треба квітка, йому треба масив, ріст цього зерна, стебло, котре народжує колос не  з одним зерном, а з багатьма зернами, що дає врожай, чим люди залишаються задоволені. Вони  радіють ним, чекають зрілості. Ось що люди зробили самі собі. Вони приготувались усе збирати: коси наточили, гробки натягнули. Вони фізично косили, сніп зробили, у копну склали, під’їхали гарбою на биках, забрали, привезли в город на тік, уклали одинак, катком помолотили, віялкою очистили, чисте зерно в мішок насипали, повезли на млин молотити муку.

     27.  Труд не можна полічити, скільки його заклали на цьому місці. А попереду таких діл є ще більше на цьому місці, нам не переробити їх, одні кінчаємо, а інші починаємо робити. Ми робимо це діло не для життя, а для смерті, це діло не доробимо, а вмремо на віки-віків. Паршек виступає із своїм, йому не треба це діло, таке місце не треба. Він іде не до цього, він іде із своїм тілом до природного, йому не треба це місце. Він іде до повітря, води й неораної землі, де є азот. Мені не треба будь-яке село чи якесь місто, я є не ділок у цьому, тому що цього не повинно бути. Мені не треба приладдя, я зможу обходитись без нього. Я не їм тепер усього 210 днів в році, а їм 156 днів. Прийде такий час, їсти зовсім перестанемо завдяки свідомості, природа дасть це все. Коса, комбайн не потрібно мені. Люди перестануть очікувати час зовсім. Такого не буде, щоб радіти ним. Дні не будуть приходити до нас різні, ми будемо зустрічати їх однаково. Ми не будемо боятися залишатися без їжі, без одягу, без дому. Ми будемо сильні залишатися без цього всього в природі. Природа оточить нас славою. Ми знайдемо місце для цього самого, умови примусять мати можливість жити без усяких потреб у будь-який день. Ми з вами перестанемо чекати того дня, котрий готувалися зустріти з таким. Ми кололи тварину, робили бенкет, співали пісні, танцювали, говорили: нам добре. І тому природа прийшла зі своїми силами, щоб його не було в житті. Вона не спитала ні в кого, зробила своє.

     28. Паршек не чекає цих днів у себе. Він говорить: для мене дні всі є однакові. Я не боюсь  природи, вона є мій милий друг, я люблю його, зустрічаю, проводжаю з любов’ю. Для мене вибору нема, усі дні є однакові. Цього не було в житті, щоб люди чекали зиму так, як літо чекали. Адже природа є любов невмираюча для Паршека. Вона оточила Паршека райським місцем, де люди не будуть жити свавільно, приватновласницькі, як вони жили в цьому ділі.  Вони міняли одне на інше, продавали за гроші, жили, багатіли в своєму важкому труді, обманювали, любили дівчину, народжували дитину. Вони розвивали похіть у себе. їм хотілось цього життя, щоб воно було в природі. Люди нападали на людей, їм хотілось забрати чуже. Це їхня була така звичка торгувати чужим добром. Це їхня наука проходить у житті, вони навчаються в цьому, вони хвалились гордістю, їм хотілось обманювати іншу особу. Він робився багатим, він не дивився ні на кого. Його мучили гроші, люди купляють за них. Вони сходили з розуму, губили своє здоров’я, що їм не хотілось отримувати. Вони починали хворіти через це, довго стогнали, це діло не красило їх, вони помирали в цьому. Вони жили дуже тяжко в цьому ділі. У них не було того, що треба. Їм доводилось лазити по природі, шукати як таке, а природа не давала їм. Вони робились психічно хворими в цьому. Природа примушувала їх робити це.

     29. Вона не давала йому це місце, він захопив самовільно, тепер ним користується, як своїм, говорить: «Це моє». А якщо це місце є моє, я не поступлюсь нікому ним. Воно є чуже, а присвоєно до себе. Я живу в ньому й розмірковую про те, що є в природі. А в природі є дуже багато такого, що ми не знаємо, а хочеться пізнати його. Ми є люди, та ще які. Ми є незадоволені цим місцем, нам треба інше.  Ми, люди, не задовольнили себе цим. Ви, люди, є озброєні. Діло примушує природу, щоб вона давала нам. Нам мало цього, ми хочемо одержати багато від природи. Питається: за що, якщо вона, матір, народила нас усіх, щоб ми жили без цього? А ми пішли на злочин із своїм: ми вбили, зробили це місце своїм, знаходили в природі чуже, його ловили, робили смачну їжу з нього. Ми є обжери, поїдаємо чуже. Ми жили ним, ми живемо ним і будемо жити так. Ми вмирали вічно й будемо так умирати в цьому. Наша смерть зроблена нами  в приватній власності. Люди прийшли із природи на це місце, ним оволоділи, вони розвинули це, у них стало це хазяйське багатство, чим стали розпоряджатись, як своїм добром. Природа стала родити їм все для життя, вони мали живе й мертве, вона створила все це цьому місцю. У людей стала робитись смачна їжа, вони живляться нею, одяг спорудили фасонний, одягнулися до тепла. А дім побудували для життя на цьому місці і сказали в природі свої слова: це дім наш. Вони створили його своїми руками.      

     30. Це нічого ні від кого не відбереш. Люди є злодії й убивці природи в цьому всьому. Хазяїн став мати тисячу овечок. А чому друга тисяча не прийшла йому? Усі вівці зникли. Так і живущий живе в цих умовах із цим ділом. Він найнявся, він продався, хазяїн платить йому за це діло. Він одержує гроші, він живе ними, іде в магазин, там природа є шматочками, все продається за гроші. Він купує її, робиться хазяїн над нею. Він зробить те, що хоче. Гроші є в нього в кишені для цього, він заробив їх. А щоб їх мати, треба економити. У природі знайшли зернятко, знайшли надра, руду, вугілля, поклади нафти; словом, усе те, що треба. А  чавун утворився з каміння, потім залізо. Коваль зробив деталь, станок виточив. Машину пустили по землі, по рейках, по воді погнали на пароплаві, літак полетів. Люди стали кататися в цьому, їм не потрібна була тварина. Вони стали посилати експедиції, стали шукати потрібне, усі стихії ламали в цьому. Вони не жаліли ніяких засобів у цьому ділі. Вони знаходили таких людей, їх готували, учили, посилали в цьому ділі. Вони шукали там те, що треба в житті, і вони не залишалися жити там, поверталися назад, щоб умерти на землі. Людям було неможливо жити там, вони жили в мішках, спали. Вони зробили невагомість, застерегли самі себе. Це сторона є технічна для людей, умираюча в цьому ділі.

     31. Люди мають жити так, як не пробували жити. Безсмертні якості є для людського тіла в природі, вони є в природі: у повітрі, у воді, у землі, азоті. Таке місце є, умови життя створені такі, котрі дають людям можливість бути без усяких таких потреб. Це місце є, його знайшов сам Паршек. Він прошукав це місце своєю експедицією своїм тілом у природі 48 років, оточив його не як своїм, а спільним усіх людей усього світу. Люди мають жити вічно на цьому місці в природі,  це райське місце. Люди повинні оточити його своїм живим тілом.  Життя вічного характеру шукають не штучно, а природним шляхом досягається в житті, як робить у природі Паршек. Він не хоче жити по-старому. У нього є одне прагнення: у людях добитися безсмертя. Все чуже, зроблене руками, треба залишити в природі в житті, а взяти своє живе та почати робити життя з ним. Ніхто не зайняв це місце. Як воно було, так воно є. Це місце є з умовами такими, котрі мають дати людям можливість бути без усяких потреб у житті.  Це чуже відійде від свого власного тіла, його не стане як такого. Це чуже було в людях тимчасово.

      32. Природа давала нам це все за необхідністю. Ми,   люди, потребуємо це діло. Життя нема нам без цього, у нас є діло для цього. Сяюче сонце прийшло із самого ранку, піднялось, усіх поставило на наші ноги. Ми з вами пішли шукати те, що треба. Нам треба була одноденна їжа в житті, котру ми стали вирощувати своїм трудом у природі.  Ми чекали довго цей час, він  прийшов до нас, як і завжди. Ми приготувались до нього, це приготування робилось таке, у нас є зроблена снасть на це. Ми зробили плуг 8-дюймовий чи 10-дюймовий для того, щоб орати землю. Тварина, худоба треба до нього. Ми змайстрували хомут, ярмо на шию зробили та посторонки ввели для неї. Усе це зробила нам наша техніка, наше штучне й хімія. Ми перейшли на машину в цьому, вона стала допомагати нам у житті. Ми стали робити нею те, що ми робили худобою. У нас вийшов урожай на землі. Ми стали одержувати його великий у природі, стали жити цим. Машина робить це все в нас, ми навчились орати землю нею, робити грядку з неї. Умови навчили робити нас усе в житті, що ми придумали своїм розумом, а робити доводилось фізично. Ми, люди, робили це все руками, розумом роздумували. Це наше таке діло є, ми зробили його таким. Якби не ми, у нас не було б нічого, що є в нас

     33. Які ми, такі люди, є в житті своєму, умови навчили нас у цьому. Подивіться на наші поля, на нашу всю сільськогосподарську, механізаторську роботу. Як ми з вами підготувались до цього, щоб нам укластись у такий час на цьому місці, і нам показати свою якість у всьому, це все наше. Ми почали робити, зробили для цього. Подивіться, воно є яке в нашому такому житті.    Ми живемо в ньому так, як люди не пробували. Стіл є у нас накритий їдою всякого роду. Чого тільки на ньому  нема? Ми займаємо своє місце так, як це треба. У нас є довірена особа, котра наглядає за цим порядком. Він чи вона годує, поїть нас, подає. Це чи не сім’я такого зібраного порядку? Вона перебуває в нас у місці. А коли вона йде по своїх доручених місцях, їм довіряється робити те, що нам треба. Ми зміряли цей матеріал для того, щоб із нього покроїти та зшити будь-який одяг будь-якого фасону. Ми навчились на це, і матеріал подали для цього, і ми людей знайшли для цього. Вони роблять це діло самі в нас, ми довіряємо їм. Це наші такі заслужені майстри є, вони вміють, роблять все, за що візьмуться. Їхнє це діло починалось із шматка хліба, своїми зубами кусаю його, десь слина береться на це діло, воно жується. Повітря береться на це,  воно жене цю суміш по ковтальному каналу до місця, де все разом збирається й починає горіти, воно перетворюється з пахучого на смердюче в житті.

      34. Так житловий дім робиться на природному місці, люди роблять його з природи. Він робиться по злодійському в цьому ділі, його поставили красивим, а потім негожим стає. Того тема, щоб не мінялось у житті. Те, що садять початковим корінцем, красується один час, плоди подає, ними покористуєшся, як продуктами. Це дерево сохне, стає негожим. Будь-яка  жива тварина народжена сперш красується, а потім стає негожа. Одна матір природа міняє сама себе таким видом, від котрого є в житті інше. Земля є землею, а трава якась є прибуток, річна годівля зберігає тварину в житті. Вона живе один раз, інший раз вона сходить із життя, це є тимчасове явище. Природне явище: повітря, вода й земля є вічне діло. Так діло робиться, воно починається легко, стає тяжко перед кінцем будь-якого діла. Будь-яке відкриття починається радісно, прибуток такий є, а коли воно кінчається, уже є нестаток, нужда. І образа є на своє діло. мала добича в цьому. Якщо розум твій розвинутий у цьому, він не перестає одне думати. Його таке в житті діло: це побудувати у цьому місці, що-небудь зробити в ньому. Це ж усе залишається твоє. Така історія зробилась тобою.

     35. Мені довелось зробити сліди босою ногою. Цього ніхто не пробував зробити в житті.  Я теж не ходив босим у житті. А коли природа дала мені дари, своїми силами допомогла в усьому? Це було в Невиномиському районі на станції Овечка, де я був уповноваженим централізованих заготовок. Я був хазяїн у цьому, але не кидав свою ідею, зустрічався з людьми нужденними, хворими, допомагав їм своїм умінням, давав своє здоров’я. І обітницю свою дав перед цим усім природі ради хворої, вона не ходила ногами. Я сказав: якщо тільки вона піде ногами, я піду по снігу роззутим. Так це все вийшло, хвора не ходила 17 років, а після мого прийому пішла. Що доводилось робити? Я виходжу в степ сніжного покрою, роззуваюсь, іду по снігу роззутим. Мені було дуже холодно, а люди стали сміятись. Це воля була їхня, що я став робити, не побоявся снігу, а йшов далі дорогою своєї ідеї. Я не кидав робити своє знайдене в природі, допомагав бідним, нужденним, хворим. Усяке захворювання щезало від мого прийому. Я працював і людей приймав, давав здоров’я. Моя робота була організована в Овечкіному. Я був там представник від Ростова, котрому доводилось бути комерційним чоловіком у цьому. Я розпоряджався там грошима, як своїми, купляв м’ясо, убивав, робив сало, сам відправляв залізницею продукт у Ростов. Я робив цю роботу вчасно, а вночі я приймав хворих людей, не рахувався з втомою.

     36. Моє здоров’я це є все, моя це робота, вона відбувалася з хворими людьми. Я задовольняв їх: одних задовольняв грошима, інших задовольняв здоров’ям.  Природа допомагала мені в цьому, вона не слала помилку мені в цьому, держала в умовах тих, що будуть треба.  Чоловік звернувся до мене, щоб я прийшов на їх квартиру й подивився на хвору жінку, вона не ходила ногами 17 років. Я прийшов до нього, як батька чергового станції, з такою обітницею: якщо ця хвора видужає від мого прийому, стане ходити, то я піду роззутим по снігу. Так воно вийшло. Люди підказали мені, говорять: «Ця жінка ходить». Я пішов подивитись: вона одержала здоров’я від мене, стала ходити. Мені необхідно, умови примусили мене зробити це.  Скоро мене викликає Ростов, я повинен їхати. Я їду київським поїздом, попав у купе, де їхав головлікар Мінвод Данилов, із ким доводилось дискутувати в галузі науки медицини всіх лікарів. Я говорю йому, як лікарю, про помилку в їхньому ділі. Їхня перша помилка це є діагноз. Людина не треба їм, а діагноз треба їм, вони допомагають йому.  Я, Паршек, був проти пологів у мармурі. Він бере першу людину. Де вона народилася, кому вона треба? Вона треба природі. А люди відійшли від неї, стали створювати умови технічні, у штучному й хімії. Вони не визнали природне, відходять від повітря, води й землі, що є найголовніше в житті, чим Паршек оточив себе. Він доводить живим фактом. Не ізолятор зобов’язаний лікувати хворих, нужденних людей, а природа, люди живі в ній.

      37. Це повітря, це вода, це земля є найголовніше, що дало нам, таким людям, все в мертвому капіталі в житті. Ми маємо село, ми маємо місто, воно доставляє нам необхідне. Я не заслужив арешту, а мене посадили, у перукарні побрили, постригли та скоротили з роботи. Що робити? Не знаю. Одне було попереду море. Люди женуть за мою роботу, не хочуть, щоб я був у них такий. Контрольна комісія Азово-Чорноморського краю була. Я послав туди скаргу: неправильно скоротили мене. А господарник Богачов сказав: «Він не робив у нас корисне, писав про якусь людину». Йому  доводилось розстатися із чужим перед лицем цієї комісії. Я вирішив скинути весь одяг із себе, і пішов у природу, в її умови. А вона зберегла мене в цьому, не знаючи, хто я такий у житті.  Директор дав свою вказівку, щоб я спав у приймальному покої у фельдшера. Він не відмовився від мене, такого загартованого, у трусах. Я розказав там, як медичному робітнику, про дії Данилова. Він запросив мене в лікарню, щоб я дав допомогу його хворим у лікарні. Фельдшер згодився з моїм ділом. Ми, ОРС м. Ростова, передавали цю зону П‘ятигорську. Я їздив туди для здачі, і проїздом відвідав Мінводи Данилова в його лікарні. Він прийняв мене, як це треба, як ми з ним домовились. Він не сказав слова нікому про моє діло, а я знайшов його. Він не відмовився від мого приїзду допустити в свою лікарню, як практика. Він думав, що це неправда. А коли він привів мене у свою лікарню, тут треба розказати лікарю черговому про це. Лікар черговий не відмовився допустити мене в ізолятор до хворих.

   38. Я роблюсь випробний лікар за їхнім запрошенням, котрого взяв на себе Данилов. Вони наділи на мене халат білий. Це не моя ідея: у халаті ходити, а хворим не допомагати. Моя це ідея: прийти до хворого та йому дати здоров’я. А лікарня ця є не одна в Мінводах, їх є безліч у Радянському Союзі та за кордоном. Такий догляд за хворим робиться від самої нянечки до сестри, і від неї до лікаря, від лікаря до асистента, від асистента до професора. Їх діло одне: діагноз треба знайти на хворому. А в цьому стандарт є один, записаний в історії. Їм не доводиться міняти те, що визнано тисячоліттям. Це не природа є хранитель у дусі природного.  Повітря, вода й земля є три найголовніших тіла в усьому, що дало нам це. Ми одержали всю техніку, усе штучне й хімію, ложку й ніж. Земля не обійшлась без цього, вона живились водою, а сохла повітрям, вона оброблялась цим усім природним явищем. Паршеку не знадобився цей діагноз у його ділі, він одержує все, що є в природі. А в ній є незмірний простір, це атмосфера всього життя, він оберігає воду, він оточує землю. Людина не йде ні кроку без нього, вона живиться ним, одягається теж, а в домі не може жити без нього. Йому треба вода й чисте повітря, жодна така одиниця не зможе жити в атмосфері без нього. Якщо повітря не доступає, уже нам робиться мертве. Паршек є в ізоляторі, нянечку прикріпили йому. Вона повинна слухатися його вказівок, у неї є розум до цього. Вона слухає слова Паршека, що він скаже. Він сказав їм «здрастуйте», спитав після того, запропонував хворим своє лікування природного характеру. А паралічна не дала своєї згоди.

      39.  А та, у котрої ноги були атрофовані, погодилась робити те, що Учитель скаже їй. Вона береться з душею за це діло. Я клав її в ліжко, брався рукою за голову й за ноги. Мої сили пробудили її атрофоване тіло, у неї появилося бажання стати на ноги, воно вийшло із вдихом і видихом. Ця хвора стала ходити. Хворі вимагають цього лікаря. Лікарі бачать це, хочуть скоріше збутися нього, попросили Паршека піти з лікарні. Ця історія не забудеться: люди є живі на це, вони підтвердять ці дії. Якщо воно вийшло, воно вмирати не зможе. Паршек народився для цього. Він спав ніч у фельдшера, йому залишив це в житті, а сам пішов далі. Він зустрів чоловіка дорогою в селі, котрому не хотілось жити по-суспільному. Він різав дерезу, робив віники й віз їх у Ростов, ними жив, хліб добував. Я поговорив з ним, його залишив без усякого, а сам іду далі. Свято Трійця було в цей день. Я прийшов у господарство ОРС, там є ставок, скупався у ньому, після цього простояв довго на одному місці на сонці й пішов далі.  Я побачив пастуха, котрий пас овечок на дотик: погано бачив. Я відновив йому зір, він дав мені шматок засохлого хліба. Я не погидував, з’їв його, далі пішов, побачив дівчат, ради Трійці їх було троє. Я заговорив з ними, хто я такий був для них? Я сказав їм: я є спаситель життя, мені доводиться страждати. Вони сказали мені: «У нас є матір, котра не бачила очима, віки не розкривались». Я дав свою згоду їм піти з ними в Кашкіно подивитись. Ми приходимо, вона не розуміє руську мову, мені потрібно був перекладач вірменин, він допоміг мені домовитися з нею. Вона стала бачити, це їй на діло.

     40. А сам продовжую далі. Куди йду? Сам не знаю. А час ішов, сонечко світило, кругом пустота. А хутір до Генерального села розташувався, я зайшов у нього. Кому я  був потрібний там? Нікому. Я пройшов по ньому, ні однієї людини не бачив, я йду далі, заходжу в поле. Соняшник посіяно, люди сапали його. Коли люди побачили моє явлення, вони стали кричати, сміятись, їм здавалось дивно. А я не знаю, що зробив із цього діла, кому зробив щось? Теж не знаю. Сам іду, дивлюсь на сонечко, кому воно таке не треба, виходжу на високий курган, він чекав мене. Я зупинився там, стою, думаю. Хто подумає про мене такого де-небудь. Я належу своєю поведінкою до безпритульних людей, надіюсь на природу, на її умови, вона вибрала мене такого в житті. Я такий треба кому? Та нікому. У цей час трактористи появилися, вони підійшли до мене, як до самітника. Я розказав повністю їм свою історію своєї ідеї. Вони чули про мене, але не бачили. Я залишаюся таким літом і зимою, ходжу роззутим по снігу. Вони дивувалися з моїх слів, усього цього діла. Природа примусила їх дати мені свій людський спокій. Мої слова були їм інтересні. Вони пожаліли мене, що я такий, запросили мене в свою тракторну будку. Я не відмовив їм у своїй згоді піти до них. І там портрет Сталіна був на вході в будку, він залишився у мене з душею, із серцем.

      41. Я був із ним разом, не забував про нього, як вождя. Ці трактористи нагодували мене пшеничною кашею. Вони не відмовились від мене викликати голову ради й секретаря осередку. Я сильно заснув від утоми, а їхній голос закричав: «Хто кому давав таке право пускати сторонніх у цю будку?» Я почув добре це, вони приїхали за мною, не дали мені йти вночі, а посадили на лінійку, і повезли в село Генеральне Новочеркаського району. Було світло завдяки місяцю. Секретар спитав у мене про небесну систему. Він хотів, щоб я сказав їм те, що знаю. Я не ліз в кишеню за словом, а говорю те, що є на нашій землі. Говорю: ми будуємо соціалізм, у нас колгоспи, у нас радгоспи, і МТС, трактори й комбайни, автомобілі є. Він зрозумів тоді, що Паршек є не халам-балам. Він надіявся на природу, вона робила це все. Вони віддали мене конюхам у конюшню, де люди доглядали за кіньми. Це люди, котрі були в колгоспі. Я зайшов до них у приміщення, побачив: рушниця висіла на стіні. Я просив їх забрати її, а то я постріляю вас. Вони забрали. Але тепер наша з вами ніч була, у котру не треба спати, у нас будуть розмови, хто ж я такий є в житті? Я говорю їм, щоб вони знали Паршека, загартованого тренуванням. Я не боюсь природи так, як ви боїтесь її. Вона є мій любимий друг. Де б я не був, в якій клопіт я не попадав, вона була за мене. Я прошу її, як матір свою. Вона допомагає мені в усьому, за що б я не брався робити корисне людям. Вона любить мене, як друга.

     42. А вона карає вас усіх своїми силами за те, що ви вкрали в природі. Ви є злодії, убивці добра живого в природі. Хто дав вам таке право мати в себе, зайняти це місце, де ви живете? Це все є не ваше, а природне. Ви є самовільники в цьому ділі.     Де ж ваші люди подівались, вони починали це діло? Їх оточила неправда тоді, вони козиряли своїм. У них не було нічого свого, усі вони жили чужим, вони сідали за зовсім чужий стіл, своє місце вибирали, свою ложку захоплювали, говорили, «мій шматок», борщ гарячого характеру хлебтали, як свій. Вони їли все належне до можливості. Ви самі зробили це все в природі. Ви дочекалися самі цієї пори, вам доводилось довго чекати. Вона була десь там, за горами, за морями, за лісами. Ми готувалися до неї, у нас була сила жива на це, ми держали її на прив’язі. Хомути, ярма, посторонки були для них, вони возили нас із одного місця в інше, це все визнавалось нашим. Ми приїжджали до місця, старались захопити це діло. Ми протупали весь день на ньому, все своє життя віддали на це. Нам треба було взяти свій зроблений урожай для цього в природі. Ми сіяли одне зернятко у вологу землю, а багато їх брали. У нас було приготовлене все для цього, щоб це діло робити. Ми не жаліли залишати своїх сил у процесі цього. Ми колупали камінь по шматочку, а вона карає нас природно. Ми є нічого не варті в цьому ділі.

     43. Ви бережете кого? Ви самі не знаєте. Ви говорите, вважаєте його таким чоловіком, як ви. А тепер діло проходить таке в житті. Люди женуть людей із землі за хороше. Я говорю їм: я не хотів нікому безпритульним зробитись за те, що я зробив. А зараз ми з вами є в розмовах, ми не спали ніч. Це вам попало в руки ваші легке щастя: ви зустріли мене. Щодня я повинен скупатися холодною водою, це моє життя. Скоро сонечко піднялось, люди повалили подивитися на моє діло.  Я показую їм хмару, котра зникала перед нами. Я бачу: машина під’їхала, і солідний чоловік виходить з неї. Я питаю: чия машина? Мені говорять: «Державна, а я директор МТС, хочу доставити тебе на місце». А я спитав у нього: ти знаєш мене? Він сказав: «Ні». Я таких повбивав 50 чоловік. Він пирхнув і поїхав назад. Мене повезли коні з сільради, віз комсомолець. А коли я гуляв по плитах, то юнак ніс пампушку в сметані до мене. Я спитав його: хто тобі дав? Він сказав: «Тато». Я велів: йому віднеси. Ми їхали до дільничного, там двері відчинились мені, я в них зайшов. Це кабінет був дільничного, він зустрів мене нецензурними словами, я не чекав цього. А портрети Сталіна, Ворошилова, Кагановича висіли. Це виховання є нашого брата на селі. Він зрозумів, що я не той, кого він чекав. Я сказав йому свою організацію Ростовський районний ОРС, Алімов директор і Берецький. Він же бере телефон, дзвонить агроному, хто не відмовився підтримати.

     44. Сам дільничний доставив мене в це господарство, звідти на машині привезли на вулицю Енгельса до управління відділення залізниці імені Ворошилова, де довелось виступати проти поганих людей у Радянській владі, котрі звільнили з роботи. Міліція першого відділення схопила мене за це до начальника, ДПУ забрало до себе. І він не зробив нічого моєму горю, а пустив у природу, де безпритульність зустріла. Я не йшов від міліції, мене взяли як безпритульного, мене тягнув мій одяг. Я зайшов у друге відділення, уповноважений підходить до мене, спитав прізвище. Я йому сказав: Іванов. Він запросив за собою, привів. Одяг мій був, я не відмовився, одів його. Він говорить мені: «Іди до Чернова в комісію», а вона була на провулку Семашка. Я прийшов туди, де зустрівся з доктором Покровським, із психіатром. Природа зробила все це, вона вела мене для того, щоб учені люди зрозуміли Паршека. А в них не вистачило сил погодитись із цим ділом.  Доктор Артемов і професор Н.Н. Корганов були запрошені, моя ідея примусила їх помилитися на мені. Вони не зустрічали такого хворого, це в них буде початкове в цьому ділі, програш був. Уже досить техніці та штучному з хімією існувати в природі.  Людям треба буде жити. Природа говорить про це. Люди відібрали від мене добро, поїдали досита, й одяг носили до тепла. Дім стояв до самого зруйнування, хазяїн кріпив його, він беріг нашого брата. У цьому жити б, жити, а природа не дає.

     45. А Паршек із своєю пропозицією прийшов говорити ученим про свій прихід до них. Я зустрівся недаремно з ученими-психіатрами. Їх діло є технічне, чуже, штучним огороджені, хімія введена. Як тяжке життя було в усьому, так воно залишилось. Паршек недаремно скинув взуття з ніг, він ходить роззутим, говорить про цього чоловіка. Це я є він, початковий у житті цьому. Вчені не дадуть мені місця в них. Природа спитає їх за їхній учинок, усіх візьме в руки, усі підуть у землю прахом. Психіатри світила області вивчали мене своїм поняттям, їхнє було до мене: «Для чого?» Нехай вони попробують, зробляться такими, як я ходжу без взуття. Цього мало. Прийде такий час, я не стану носити одяг, він не треба буде мені, я перестану їжу вживати, і дім не треба буде мені. Вони не вірили моєму цьому. Я говорив їм цю правду. Вони пришивали мені своє придумане. Я не відбирав їхнє, вони були по-своєму сильні зробити все для мене це, вони були праві відірвати мене від такого труда. Ця історія зроблена недаремно адміністратором у житті, вона робилась природою.  Чернов примусив їх розмовляти зі мною. Я правильно скинув одяг у нього в кабінеті, пішов у природу в люди. Вони зустріли мене так, як треба. Я не зробив їм поганого, а хороше залишив: двом чоловікам відкрив очі. Це психіатри нехай зроблять, їм треба берегти мене.

      46. Психіатри оточили недаремно мене, Паршека. Я думав, ці психіатри допоможуть мені. Я був правий за своїм розвитком доводити своє їм. А їхнє діло було одне: мені пришити свою історичну хворобу. Вони говорили своє: параноя розвитку особи, шизофренія, ненормальне явище. Вони подумали так. А я не потребував нічого їхнього, місце не треба було мені. Я йшов із своїм у природу, нехай вона зробить мене таким, яким треба. Я залишив їх усіх трьох у спокої, перед ними вибачився, пішов пішки прямо на Азовське море не топитись, а так пірнути, щоб залишитись у живих, своє почате не кидати. Вийшов у поле, подивився, поглядів добре навколо, діло мого життя було. Я був підготовлений, хоч зараз дай море. А тоді посуха смітила, дощів не було, одне сонце світило для мене. Люди не чекали цього, а воно так вийшло.  Я зняв свій одяг із себе, поклав його в портфель і його улаштував у ярок, пішов так чистим тілом. Я попав у Мясницький район на одного старого нацмена-вірменина, він зупинив мене. Я розказав йому, чому я  став таким. Він зрозумів мене, сказав: «Вернись, твоє все життя є попереду». Я тільки повернув назад, а погоня була за мною на конях, на машині. Я біг по хлібу, по пшениці до одягу зробитися людиною. Вони піймали мене на конях, привели до машини. Міліція ловила мене, піймала. Тепер я прошу, щоб вони поїхали, узяли одяг мій. Вони зробили так, привезли мій одяг. Я сказав їм: «Тепер везіть, куди хочете, я нікуди не піду».

      47. Автомашина міліцейська повезла мене в міліцію, вона робила свій пошук, піймали не того, кого треба. Ми перебуваємо в міліції у чергового, а в них був кожух із великим волоссям. Я спитав: чий це кожух? Мені відповіли: «Наш». Так дозвольте закутатися мені  в нього. Вони не заперечили моєму такому спокою. Я лягав у нього не спати, а думати доводилось. Куди я не кидався, винити нема кого. Давайте ми спишемо за рахунок бідного страждальця. Завтра вранці люди прийдуть займуться цим ділом. Це уповноважений карного розшуку домовиться із Ростовом, що зробити з Паршеком. Паршек був, Паршек є, він залишився Паршеком: його волю не можна зломити. Він такий є чоловік один у житті в природі, природа є друг любові йому. Я сказав міліціонеру;  «Коли всі ми приїдемо в Ростов, буде дощ, гроза». Цього не відбереш. Вони забули погодувати Паршека, цілу паляницю привезли, їж. А Паршек не вів себе до цього, він говорить: ви не погодуєте мене, я не хочу їсти. Я не брав ні від кого: таке свідоме терпіння було. Це Паршек виробив, він не побоявся йти з ним в Азовське море. Кому це треба? Та нікому, крім психіатрів. Вони чекали мене, вони хотіли цього. Психіатри вирішили: «Від міліції не втече». Так воно вийшло. Міліціонер веде мене до поїзду, як затриманого. За що? Не знають. Це робив сам хворий. Він знав наперед, що буде з ним, особливо знав про дощ та грозу. Ми йдемо по Ростову, нас мочить сильний дощ, гроза була щосили. Управління  Азово-чорноморського краю чекало нас. Ми йшли вдвох до нього, нас зустріли. Кому це треба? Я не треба був там.

     48. Мене повезли по Пушкіна. Я не боявся вже цих учених, що вони зроблять щось мені. Вони були безсилі. Я мав тоді вік 35 років, найкращі сили в природі. Вони держали мене так, як усі беззахисні жили в природі. Вони повмирали всі до одного чоловіка, вони лежать всі в землі в своєму праху. А скільки я такий живу та дивлюсь на людей, як вони борються в ній, вони користуються чужим. Багато вождів і всіх командирів було, а підлеглих не перелічити, вони робили щось у цьому. Вони знали один одного, хвалилися перед собою чимось, а, може, були в якійсь злобі й ненависті. Їм довелось розстатися в цьому ділі: вони загубили своє  здоров‘я, що примусило хиріти. Історія пишеться мною цього часу, мені зрівнялось якраз 82 роки.   Як вони готували мене зі своїм поняттям до ВТЕК, щоб я не думав про цю роботу, котра робилась людьми. Міліція доставила лікарям своїм транспортом без усякої розмови, у них була домовленість між собою, щоб людину брали від міліції без усякого, її клали в умови, вони цим допомагають людям. А Паршекові треба ця допомога лише тому, що люди хотіли цього. Він заслуговував від природи. Вона  говорить йому: «Я не роблю тебе хворим чоловіком, ти є великий друг у мене за твоє зроблене таке діло. Це між тобою та мною є невмираюча любов. Ти не тікаєш від мене, як тікають від мене всі люди».

      49. «Я, природа, вибрала тебе одного з усіх людей за твоє, зроблене тобою. Ти любив мене як таку, не вважав мене своїм ворогом, як люди всі вважають за моє таке ставлення. Ми не ладимо між собою через наше діло. Вони хочуть, щоб я давала їм безперервно  своє добро, я даю за можливістю».  Вони трудяться багато в цьому, думають про це, не сплять, і вони готуються до цього діла. У них усі дні є на обліку, спішать зробити це діло вчасно. Вони готують сили для того, щоб робити. Це не буває без снасті. Для коня є упряж своя, на це все хомут є. Хомут із кліщами є на одного, запряженого в драгу. Дуга чіпляється за голоблю, супоню засупонюється через зроблені голоблі на сиділки держатись. А він бере віжки в руки, загнуздує, це ж кінь є звір теж. А бричка є з дишлом, хомути з нагрудниками, дишло з посторонками. Це  такий виїзд буває за будь-яким вантажем. А биків запрягають у ярмо. Це такий транспорт є в людей, він допомагає людям у житті в їхньому ділі, він їм необхідний, треба. Вони є на ньому, як на яких-небудь танцях, вони не роблять кроку без нього. Якщо треба поїхати за чим-небудь, у тебе є коні на це, будь-яка упряж, воли є, теж помічники в житті.

     50. Останній час при новій політиці був, коли мужик зробився красним орачем. Він їде на базар, коні іржуть, бігти хочуть у нього. А в нього було, що продавати. Ми, люди, були на це . Нам дай волю, ми зробимо все. У нас є наша земля, ми живемо за рахунок неї: вона годує, вона поїть нас. Ми живемо на ній так, одягаємось, їмо,  живемо в домі. Вважаємо, це наше. А самі вмираємо в цьому всьому. Паршек недаремно робить таку штуку, йому неважко попасти в цю психіатричну лікарню на Пушкіна. Вона приймає до себе всіх. А Паршек просить чергового лікаря, він благає, щоб його не клали в ці умови. Він є не ображений природою, учені психіатри помилилися на ньому. Вони зробили те, що треба Паршеку. Він є протилежний усій медичній науці. Він говорить нам, усім ученим. Нам не треба лікувати хворого так, як ми  лікуємо його. Природа саджає болячку чи грибок сама для того, щоб лікарям не братися за це діло, бо лікарі є безсилі в цьому. Я лягаю до них не з хворобою, а з ідеєю.  Я говорю психіатрам: для цього діла нам треба один такий чоловік, котрому природа допомагає в цьому ділі. Коли ми будемо мати одного, йому знайдемо місце в природі при умовах усієї можливості, як це робиться тепер в природі в житті Паршеком. Він їсть у тиждень 72 години, а не їсть 94 години, не їсть за рік 210 днів, а їсть 156 днів. Так цьому чоловікові треба бути, він народився для цього.  А вченим треба зрозуміти його. Він є в нас, ми держимо його в умовах. Він є безсилий це зробити без нас. Він уже робить так, а вчені хочуть убити його, ідею його.                       

      51. Його ідея говорить: нам треба навчитись виховувати в дусі здорових людей, нехай вони роблять те, що Паршек вносить нам. це його загартування-тренування. Я роблю сам для цього, загартовуюсь у природі, цим учусь у природі. Я скинув взуття з ніг для початку, ніколи не робив цього діла в житті, а тепер примусив учених задуматися над цим. Паршек говорить їм про це.  35 років я проходив у взутті, а тепер не вірю техніці, не вірю штучному й хімії, вона такого не дала в житті. Мій батько зробився заможним, мав трудом своїм, а тварину зарізав, за що законом був засланий в Архангельську губернію. А я, як такий син, поїхав і привіз його, як невинного в цьому. А тепер мене запровадили в буйне відділення, я отримав ліжко без матраца, такі умови були для  прибулих уперше. Я бачив неправду, до санітарів підхожу питаю: хто  розпоряджається цим? Санітар  говорить мені: «Я є хазяїн; що схочу, те й зроблю». Я зрозумів його роботу, все залежить  від нього. Я  прошу його, щоб він допоміг вибратися мені із цих умов. Він передав сестрі про це, а сестра передала лікарю, він опинився тут. Я говорю йому, як лікарю: умови є не мої, я не заслужив бути в них, ви, як лікар,  знайдіть вихід. Другий лікар зробив мені спокій у цьому, перевів до свідомих хворих, де люди по-людські говорять. Я заговорив теж з ними. А лікаря діло: приходити щоранку до тебе, як хворого, спитати здоров‘я в тебе. Хворий радий сказати йому, що йому зараз добре, він може говорити  з лікарем. 

      52. А коли Олена Сергіївна підходила до мене, я ніколи не казав їй, що мені добре. А я говорив їй: дуже погано те, що ви не погоджуєтеся зі мною. як таким. Ми помилились у цьому: людям робимо діагноз свого роду. Хвороба ваша є придумана, я такої не мав ніколи, а ви держите самі мене. Я був психічно хворий, за їхнім висновком: говорю їм не те, що треба. Якби в мене не було шансів на це, я б не говорив. Ніхто не обдурить природу, вона була, вона є й буде. А люди народилися для того, почали робити діло, недоробили, умерли. Всіх людей на землі спитайте, хто з них хоче вмирати? Таких людей нема в житті. Усі люди користувалися чужим, вони користуються чужим досі. Вони вмирали, умирають, і вони будуть умирати через це. З такою  думкою люди не йдуть на роботу, а тільки треба ВТЕК. Ця комісія визнає твою працездатність: ти говориш проти всього життєрадісного в людях. Що це дає нам в житті, що ми так робимо, у нас це є? Місяць пролежав, проговорив на цю безсмертну тему, лікарі не хочуть здаватися. А людям неможливо жити за рахунок чужого. Вони прогнали мене з роботи за це саме, створили ВТЕК в особі лікаря Солнишкіна, дали мені першу групу інвалідності по труду. Я загорював, а природа говорить мені: «Чого ти тужиш? Я не навязала тобі хворобу, вчені психіатри дали тобі свою хворобу. Ти залишився за це хворий нешкідливий у житті. Ти пішов із своїм здоров‘ям туди, куди ніхто не ходив. Це хвороба є нав’язлива, вона не має смерті, вона є жива природна, між нею й Паршеком є любов. Я не звинувачую нікого, крім учених, це вони не погодилися із цим учинком».

     53. Скоро  психіатр Покровський умер, його не стало. А Корган був моїм учителем, його доводилось відвідувати в клініці, він приймав мене, як свого учня.     Це було так. Ми з ним ідемо по дорозі, він іде в пальті, а я не мав одягу, крім одних трусів. Я говорю йому зробитися таким, як я був тоді. Він горить: «Умру,  але не піду». Я говорив йому: умреш, як і не жив. Він умер, нема його, він лежить на своєму місці. Він чекає мої слова: я буду піднімати  всіх умерлих. Він не вірив мені такому. Я йду до мети прямо по природі, по її словам, говорю профспілкам, щоб вони знали про вчених. Вони зробили мене людям для показу. Їхня думка була одна: я повинен закінчити своє життя так, як усі живущі люди закінчують своє життя. Вони живуть один раз у природі, коли їх здоров‘я дозволяє. А коли воно хиріє, то люди йдуть з життя. Природа обдарувала мене цим. Вона примусила вчених помилитися на мені, таку хворобу визнати. Я вважаюсь хворим, а за мною нема догляду. А я є нешкідливий, я не боюсь у житті; природа зі своїми силами є за мене такого.  У Москві Сталін збирає з‘їзд 8-й Надзвичайний, туди жене депутатів, обраних людьми, а лозунг дав. Кому не давалось права брати участь? Це ув’язнений та божевільний, кого природа покарала. А я є заступник, прийшов зі своєю ідеєю, щоб ці люди  не народжувались.

     54. Я взяв слово від них виступити зі своєю пропозицією на зїзді, котра запобігає, щоб ці люди не народжувались. Безсмертя є в моїй ідеї. Я вмів говорити, моя агітація сильна, винахідливість є. Це вчення є в природі, моя ввічливість є одна з усіх. Комуністи їхали на з‘їзд у Москву, везли безпартійних з собою. А я, Паршек, їхав, як не всі. Вони їхали в галстуках, у костюмах, у теплих убраннях. Я їхав, як любитель, брав слово від ув’язнених і божевільних. Головні кондуктори, хазяї цього поїзду, везли мене за домовленістю. Я малював їм картину, одну з усіх картин про мою поїздку. Я говорив про все зроблене в природі в житті.  Краще було б не робити цього, як ми робимо, а потім нам треба буде вмирати. Я з природою борюсь за життя для всіх людей на Землі, смерть не визнаю в цьому. Я говорю головному першого Ростовського резерву: якщо ти вважаєш мене чоловіком, що робить це діло, то ти допоможи проїхати мені з вами у вашому купе до Москви. Так воно вийшло по-моєму, що я думав. Головний вірив мені, як заслуженому в природі. Усе це зробила природа в людях через моє таке енергійне тіло, воно не боялось зустрічатися ні з ким. Перемога була за мною. Лиха змінювала головного, а я залишався. Черткова теж міняла головного, а я залишався. У Рязані теж міняли головного, я залишався до Москви всі зупинки, відвідав усіх у цьому поїзді; і спитав у чергового: як ви живете на цьому місці.

      55. Ось що я поставив усім на вид у цей час у житті. Це арктична розвідка була. Нікому не присниться робити це, а мені, Паршекові, треба було робити. Якщо взявся за гуж, не говори, що не дужий. Мільйон слів відповідав. Якби  я був не правий, мені б сказали, знайшлися сміливці. Усі чекали цього, а він прийшов сам до нас на землю. У Москві треба було зайти у вокзал, де тисячі пасажирів сиділи. Вони побачили мій прихід, усі як один сказали: «Ля». А якщо «ля», то міліція спрожогу теж сказала: «Ля». Вони спитали: «Звідки ти такий узявся». Я показав їм небо: тільки спустився. А вони говорять: «Ми підбираємо їх». Ну що ж, беріть. Вони привели мене до чергового. Черговий знав уже про мій приїзд, йому головний повідомив: «Цього чоловіка не треба тривожити». І Москва не відмовила моєму такому шефству, моїй лапі бігти босою ногою по снігу до Красної площі. Я пробирався в Будинок Рад №3, де депутати стояли в черзі, реєструвались. Вони приїхали на автобусах. А робітник у вільному одязі підійшов до мене, спитав мене: «А ви є хто?» Я  став говорити йому: я є любитель. Він запросив мене з собою, «емочку» вже  дали мені, щоб везти в управління Єжова, де двері були відчинені. Туди люди заходять, а звідти співробітник не пускає, просить почекати. Я не говорив з ними, мовчки протерпів, а вони викликали психіатрів. «Білі халати» приїхали, автомашина «Швидка». Я став говорити з ними. У мене співробітник спитав: «Чому ти не говорив з нами?» Я говорю йому: вам треба моя особистість, а я не маю її, доводити не в силах, краще мовчи, це є золото. так воно вийшло. Лікар Іванова, котра з одним оком, забирала мене. Вони привезли мене в психіатричну лікарню «Матроську тишу».

      56. Я добре знав, що це є мій захист. Лікарі бояться дуже холоду, а я говорю їм, боягузи. Хто боїться кулі, той не воїн. Промову Сталіна на з’їзді я слухав по радіо. Якби він знав, що йому доведеться вмирати через мене, він з Єжовим не вчинив би так. Природа обкутала їх таких, вони вмерли із своєю політикою, вона перейде в інші руки. Сталін умре, як і всі, його не стане. А Паршек буде писати про їхнє все, у нього вистачить сил і можливостей, він не кине своє існуюче, тепер веде життєву розмову в Москві, залишає лікарям своє знання, не страшиться такого поганого.  Паршек пролежав у Москві 67 діб. Що він бачив, із ким зустрічався, про що говорив? А думка прийшла така: «Треба їхати додому, до жінки й дітей, ця пора прийшла». Він звернувся до головлікаря Зайцева, просить його, щоб він відпустив. Зайцев зробив це, із двома провідниками випроводив. Вони привезли, здали під розписку, у чому взнали мою справедливість, що я  ходжу зиму і літо так, як бачать.  А тепер мені треба робити своє таке. Я їду поїздом, моє діло: дивитись на людей, які вони є. Літом жара була, а жінка була в шубі, вона була хвора, їй треба моя допомога. Ніхто не зробить цього. Вона є від «Балтійського флоту» з Моздока, у санаторію Євпаторії була, лікувалась за путівкою чоловіка комбайнера, нічого не допомогло. А зараз вона шубу скинула після мого прийому, стала почувати, як і всі люди. Говорить: «Приїжджай до мене, я віддячу її». Це її слова. А я задумав відвідати її під час компанії Бухаріна, Рикова, сів у поїзд, їду. А моя Донська міліція зустріла мне, визнала мене диверсантом і привезла в КПЗ. Я сиджу, як диверсант. За що, питається? Та за діло хороше.

      57. Ось, куди я попав, до ярих комуністів. Вони  зробили щось нехороше в житті, три місяці відсидів із цим народом, із цими людьми. Тут були від рядового до самого наркома, що хочеш, те взнаєш у житті. Це служаки були народу. Сьогодні Сталін саджає вас, а завтра напад буде на Сталіна. Я просидів між цими людьми, як відома особа. А потім мене викликали, сказали: «Іди туди, де був. Ніхто не буде ніде тебе тривожити за твоє таке добро, бо ти робиш те, що людям треба в житті». Я старався відвідувати більш за все Москву. Мені було байдуже, лише б люди були. А в людях прогресує хвороба, де б вони не були, їх оточує нестаток, горе з бідою. Я є такий помічник цьому ділу. Мені одного поставити на ноги, тоді всі будуть здорові конвеєром. А всі люди живуть завдяки здоров’ю, воно треба тобі, як такому. Багато людей узнали про це діло, і були на прийомі, їх задовольнила хороша сторона. Вона починалась від самої Москви до області й до самої сільради. Я був знаний, як Учитель, у цьому ділі. Лише б вони підняли голос до мене, у мене є така здібність, вона повинна помогти будь-яким людям, національність і професія не відіграє ніякої ролі. Хто б ти не був із твоїм знанням, ти хочеш бути здоровим теж. Мені відома ця картина, вона робиться багато для того, щоб люди не хворіли, і вони не стогнали так тяжко, це я робив, буду робити завжди.

     58. А охоронці опираються мені, не хочуть, щоб я займався цим. Я їду в Москву, там люди оточують мене, а владі не по душі це, вони направили свій режим взяти мене в руки. Держбезпека взялася за це діло, вона спізнилась, психіатри встигли захистити. Їх хвороба не допустила зробити що-небудь таке в житті. У Паршека руки є золоті. Сталін узявся за це не на жарт: запер Паршека в Ленінградську лікарню, потім у Казанську перевів, у Чистопольську, де доводилось бувати під вартою. Я не хворів там, як інші, але якщо треба була стихійна допомога в житті, я робив її у цих умовах, і буду робити це, моє це є ваше. Сьогодні люди є для мене в Москві, а завтра вони є для мене в хуторі. А я пролежав за людей три роки десять місяців. Як воно вийшло в цьому ділі? Сталін переміг війну з фашистами, а ролі не вийшло. Якби не я, він залишився би бідний. Історія розкрила очі. Якби не природа, мої дії в цьому, Гітлер не здався б, він був сильний. Природа примусила його, як ворога, зробити це. Як воно вийшло? Сталін посадив мене в психіатричну  лікарню, а сам умер за ці роки. Заступив Маліновський, хто протягнув руку моєму здоров’ю, я вийшов на свободу. Своє не забув робити. А охоронець порядку не заспокоївся, прийняв такі заходи, про що вже є написано, тюрма є. Хрущов додержав: не встиг приїхати з Кіровограда, як люди знайшлись, його зняли. Люди спільного діла заступили в цьому, при котрих доводилось викручуватися із цих умов.

     59. Я доводив правоту їм практично своїм тілом. Як би вони не крутились у цьому, природа примусила їх здатися в особі мого здоров’я. Я бив їх прямо по голові загартуванням-тренуванням. Це наша є людська наука, вона робиться мною для життя всіх наших людей. Вони бояться через вас таких, як ви боїтесь холоду.  Думаєте, якщо ви підете в холод так, як я ходжу в нього. Це ж є наша природна істина, котра між нами жила, вона живе, і вона буде жити. Як ви думаєте: я ходжу між вами яким? Таким, як ви бачите. А я бачу всю вашу хворобу в цьому ділі. Ви всі чекаєте, не дочекаєтесь ясної, красної весни. Вона примушує нас усіх готуватися до неї із своїми такими днями. Він приходить до нас таким, щоб ми знали його такого. Якщо ми пропустимо його своїм трудом, то він обдарує нас, прогодує весь рік. Ми вгадаємо, що посіяти, як, і коли. Він уродить у рік такий нам, ми збагатимось цим, ми одержимо від природи багатий урожай. Нам таким доведеться приготуватися з усім нашим приладдям до цього збирального діла. Щоб у нас було здоров’я, а до здоров’я була наша спритність  у наших руках, щоб вони зробили те, що треба в цьому ділі. Щоб гостра коса підібралась, і вмів приготувати її, як відбити, підточити і наладити із гробками ряд класти. Це робиться по орному хлібу, по землі рядком кладеться для в’язаря для того, щоб вийшов із цієї роботи зв’язаний сніп. Його треба скласти в копну.        

   60. А потім за ним приїхати гарбою на волах і зібрати його. Це люди робили один раз у рік, цей урожай звозили на тік в одинок, а потім на току молотили.  У цей час Сталін умер, його люди хоронили як вождя. А яке режимне діло було його, як він беріг себе. Паршек є в Москві, Паршек є в Ігарці, Паршек є в Лондоні. Паршек є в будь-якому національному місті. Паршек є в хуторі, в аулі, кишлаку, у людини в душі, серці є протилежний смерті, бореться за життя вічного характеру. Паршекові треба місце з умовами своїми, щоб мати можливість усім бути без усяких потреб у безсмерті. Паршек є протилежний усьому технічному ділу, штучному, хімії. Він є за природне: за повітря, за воду, за землю, це азот усього життя.

                            Незабутнє

Лежав я в затишній і теплій постелі,

А мислі то грубо, то плавно летіли.

За темним віконцем заметіль завивала,

То співала протяжно, то глухо ридала.

І спом’янув я зустріч з одним чоловіком.

У січневий ранок у степу, що під снігом.

Він стояв босий із волоссям, як іній.

Йому не страшні ні жара і ні хуга.

Заметіль йому стала любиміша друга.

А спекотне сонце його лише пестує.

Як по килиму, він по снігу крокує.

Пройшли, пролетіли літа молоді.

Мене з ним зіткнула природи стихія.

Я знов його зустрів у вагоні випадково,

Хотілось узнати мені:

Так у чому ж тут таїна?

61. Спитав у нього я: «Ну, як же ви жили,

Що сили природи вас так загартували?»

Уся сила, синочку, у великому бажанні,

У вчинках розумних, у слові дерзанні.

Капризи, зазнайство й гордість є пороки,

Ти їх подолай в найкоротші строки.

Будь ввічливим всюди із старим і малим,

Все це послужить хорошим початком.

Здоров’я тобі дасть догляд за собою,

Ти маєш бути в дружбі з водою.

Ти з метою здоров’я роби це.

Побачиш: нема в природі секретів.

Все роби із свідомістю цілі добитись,

Тоді лише з тобою нічого станеться.

Простуду всяку та інші болі,

Ти все подолаєш свідомістю волі.

У свідомому терпінні, у труді є твоя слава.

Вона забезпечить на життя твоє право.

Всіх слабих природа жорстоко карає,

Запам’ятай, що розум завжди перемагає.

А в розумі є сила. Хто нею володіє,

Той з нею в житті  крокує сміло.

З тих пір зберігаю завіт його строго,

І знов він уде босим по дорозі,

Несе оздоровлення хворим й нещасним

Від страшних недугів, небезпечних.

Навіки затямлю, поки існую,

Як в зимну пору в годину лиху

З одним чоловіком природа зіткнулась,

У борні, переможена ним, поклонилась.

 

 Казка. Кажуть, що це було. 

 

Дідусю! Розкажи нам улюблену казку,

Нам хочеться знати скоріше розв’язку.

Ти нам говорив, що порад він давав.

Хворим тяжким помагав.
62. Ну що ж, розкажу, коли сподобалась казка.

Зосталось трохи, і буде розв’язка.

За горами, за лісами,

За широкими морями,

Тепер було чи давно,

Знає сонечко про те.

І ще знає хуга, вітер,

Знають дорослі й діти.

Тільки ранок настає,

А Учитель в путь іде.

З непокритою головою,

Із невзутою ногою,

Тільки трусики на ньому,

Без сорочки, босяком.

Грудьми вітер розсікає,

А заметіль перед ним грає,

Сміло по снігу крокує,

Слід ногами не лишає.

А бувало, в море входить.

Очей з нього ніхто не зводить,

Раптом зник, пішов на дно.

Ждуть, хвилюються давно.

Пройшла година, друга проходить,

Раптом з моря він виходить,

Радий бачити вас, каже.

А народ стоїть, мовчить.

Він на воду спати лягає,

І хропить, солодко спиться.

А хвиля його пестує,

Вітер пісні наспівує,

І колише ледве-ледве,

Як дитину у колисці.

Далі розповідь така, хлоп’ята.

Не прочитаєте це в книжці,

Кажуть, що було таке.

Троє діб злива лила,

Затопила все в окрузі.

Що робилось, жах, друзі.

Плачуть і старі, і діти,

Наче стогне все на світі,

Плачуть всі чоловіки, дружини,

Що робилось, жах, дзвони.

Але Учитель появився,

І народ весь здивувався.

Тільки руку він підняв,

Злива тихше-тихше стала.

Поступово затихала,

Й зовсім раптом перестала.

А іще таке було.

Сонце ясне палило,

Попалити посіви всі хотіло.

А без хліба погано було.

Але Учитель, як прийшов,

Поглядом небо обійшов –

Поплили по небу тучі,

Гримнув дощ на землю з кручі,

Напилась земля досита,

63. А від пилу все умито.

Всі Учителя любили,

На пораду до нього ходили.

А порада його така:

Щоби кожен був здоровий,

Вранці, ввечері мити ніжки,

Цілий день не їж ні кришки,

Навіть краплі в рот не брати,

Щоб недугою не страждати.

А які були люди!

Що за сила, м’язи, груди!

Волею смерть переможена.

Цим людям життя дано.

Ох і життя, скажи, яке,

Що в тій казці золоте.

Треба дощик для посіву –

Він один хазяїн неба.

Тільки руку піднімає,

Дощик поле поливає.

Ураган би де піднявся,

Він один би з ним змагався.

Тільки рученьку підняв,

Ураган би перестав.

Дідусю? Що ж у нього ніхто

Не спитав, як він природу

Перед собою перемагав?

Ну як же, спитали,

Знайшлись смільчаки.

Відповів? Відповів.

Дідусю! Розкажи.

Нема чудес, сказав, на світі,

Чоловік за все у відповіді.

Перед ним земля багата,

У ній і паливо, і злато

Тільки треба труд людський,

Щоби вік був золотий.

Тільки руки трудові

Принесуть плоди великі.

Дар безцінний від природи

Відкриваю для народу.

Їх випробуваний в боротьбі,

Наче золото у вогні.

Всю неправду геть з дороги,

Не треба вона в природі.

Всім заважає вона в світі:

Старим, юнакам і дітям.

Породжує білоручок,

Злочинців, недоучок.

Жадність до пишності, багатства.

Геть усе, щоби було братство.

Загартовуй у боротьбі терпіння,

Силу розуму в навчанні.

Чесність, смиренність, поважання.

Старику віддай шанування.

А дитині наставляння.

Буде легко тому, хто в силі,

Кого природою били.

Хто пройшов усі випробування.

Загартувався в дерзанні.

І хороше знайшов

Із поганого, що пройшов.

І узнав, що значить щастя.

Чоловік він справжній.

64. Чесний, сміливий та простий,

Кожен має бути такий.

Життя однією сім’єю буде,

Хто ж вас тоді осудить?

Буде ні за що судити.

Всі у дружбі будуть жити.

Волею смерть переможена.

Цим людям життя дано.

                   23 серпня 1967 року. Учитель Іванов.

   

     Ми не зможемо жити далі так, як ми живемо в природі індивідуально. як своя власність, одна з усіх.

   65.А коли ми виберемо місце одне для всіх однаково з умовами, щоб мати можливість усім бути без потреб, ми не будемо вмирати, заслужимо від природи безсмертя. Я, Паршек, не такий, як усі. Я здороваюсь з усіма вами, а ви робіть, як хочете, а я ставлю свою ввічливість. Природа дала мені свою любов за це. Вона говорить мені так. Люди живуть за своїм розвитком: багато, досита їдять, одягаються до тепла, а живуть у домі з усіма вигодами. Здавалося б, жити нам, а ми застуджуємось і хворіємо. Ось що ми одержали в цьому: не життя своє, а смерть чужу. Природа покарала їх за це все. Тому вона вибрала ці сили на Паршекові. Він любить її один у світі таку, яка вона є природного характеру, сама міняє себе. Сьогодні вона є така, завтра вона є інша, зовсім не така, як вона має бути для людей. Вона зробила Паршека за це його велике терпіння перед усіма. Ніхто з усіх людей всіх національностей від  сходу до заходу не робить для цього. Вони не вміють і не хочуть робити. Природа говорить про їх: вони помилились, незнання є їхнє таке. Це день іде завтра, вони стоять на черзі, щоб обов’язково захворіти.  А природа заступається, вона говорить мені: тебе, такого чоловіка, нема, чим карати. У тебе є сили мої, вони невмираючі. Доступ до повітря й водою пробудження, земля під ногами, що може бути краще, ніж це? Якщо природа жива, вона держить мене, як такого. Я є приклад у природі для нового небувалого, щоб люди пішли слідом за мною таким, і  вони стали робити те, що робив я, Паршек, весь час. Я не носив чуже на своєму тілі, чужим не задовольнявся, чуже зовсім не присвоював, хвалюсь своїм перед усіма, це Паршека є таке тіло.

     66. Він питає в природи: як мені такому бути, учені люди психіатри визнали мене хворим чоловіком, такий діагноз увели: розвиток особи параноя, шизофренія? А природа сказала мені на це все: «Це вчені люди вирішили вбити тебе, твою ідею. А я не карала тебе, я  обдарувала  тебе своїми силами. Ти іди по профспілках, по місцевкомах, говори свою викладену правду. Вона тебе виправдає як загартованого чоловіка. Ти не будеш застуджуватись, люди назвуть тебе «переможцем природи» за твою правоту, ти будеш їх учити цьому, ти будеш Учитель між ними. А потім ти будеш Богом Землі в людях за твоє все, тобою зроблене. А природа буде говорити правду наперед Богу Землі». Ми є свідки цьому всьому. 1979 рік є перший початковий рік. Вона мені так після цього всього говорить: «Якщо вони не дали людям відсвяткувати твій ювілей, то я покараю своїми силами за їхній такий учинок. Вони не дали процвітання твоїй ідеї, вони не хотіли твоєї такої слави. Чим їх покарати цей рік? Вологою». Я питаю її: дощик буде в травні? Вона  сказала: «Ні». А в липні буде дощик? Вона сказала: «Буде». Ми є свідки цьому всьому. Ми недогляділи наш такий нестаток у природі. Ми не одержали урожай, як ми думали. Природа покарала нас, ми терпимо в цьому ділі. І я спитав у природи, як матері рідної, про Брежнєва, чи він буде в 1979 році? Вона сказала: «Буде». А  в 1980 році? Вона  сказала мені: «Ні». Я одержав від неї точні відповіді.

      67. Тепер у природи  питаю про політику, що робилось у людях. А Громико із секретарем говорили за мир. Природа сказала мені: «Це все є ніщо».  А потім найголовніше, це є економіка, від чого залежить усе життя людей. Урожай буде в усіх нас? Вона на це сказала: «У 1979 році буде перший початок, а в 1980 році не буде врожаю». Я питаю про 1981 рік: буде врожай? Вона говорить мені: «Ні». І в 1982, 1983, 1984 роках не буде врожаю, а врожай буде в 1985 році. Це точне свідчення. Я, Паршек, вболіваю за це діло, хочу знати від природи: коли всесвітня війна буде? Вона не сказала, що війна є зараз чи буде в 1980 році. Вона сказала: «В 1981, 1982 роках не буде, а біда буде в 1983-му році». Вона почнеться Китаєм, він піде війною на Індію. А ми, Радянський Союз, заступимося за Індію, то всі країни нападуть на Радянський Союз за це.     Люди роблять усе на землі, її як таку орють під зиму, кладуть для вологи. Я питаю в природи: вони роблять правильно? Вона відповідає мені: «Ні». Брежнєв і Картер роблять у Відні договір СВ-2 заборони гонки озброєння ядерних ракет, щоб їх не робили більше. Природа так говорить: «Капіталістам є голка в серце те, що говориться про мир. Вони не ратифікують цей договір СВ-2». Син з батьком не поладять, не уживуться, будуть битися між собою до крові. А природа говорить про їхню бійку, хто ж буде правий у цьому ділі? Природа дала мені свою незгоду: ні той, ні другий.

    68. А еволюція прийде на землю Духом Святим. Це Чувілкін бугор є, це є наше райське місце, чоловікові слава безсмертна, за що природа стоїть горою. Вона не дає свою згоду на це тепер, у цей час, що вона може бути. І вона вказала про це діло, воно буде, 1989 року здійсниться, усе прийде на своє місце. Природа скаже правду свою за мене завжди.   

Я спитав у природи, як матері рідної, про свій хутір Кондрючий (Боги): «Коли ядерна війна  буде введена, як вона потривожить?» Вона сказала мені так: «Нікуди не їдь, це є твоє ніколи  не вмираюче місце». І вона сказала про Москву: «Вона не буде жити». Так що природа є доля всім.  Вона народила тебе такого, посадила на облюбоване місце, тільки вона не сказала одного, чи ти будеш жити вічно? А вмирати? Ми вмираємо як такі. Це місце, це діло, котре ми з вами стали робити так обдумано в природі в житті, як скоро ми зробили його. Це був наш перший початок у цьому ділі, а ми не зупинилися в цьому ділі життєвому, а надумали друге діло. Як це вийшло в нас в історії? Воно ставало з маленького більшим. Ми, такі люди любителі, створили індивідуальне власне господарство в природі.  Атмосферне явище мінялося в житті в природі, люди стали кочувати за ним. Сьогодні весна є, тепло, а завтра осінь стала, зима, став мороз. Де краще, туди хазяїн, ватажок цього плем’я йшов, підлеглі його національного племені пішли слідом за ним. Ця історія робилася довго доти, поки люди не розв’язали питання замінити це життя на інше. Із цього всього початок виник. Батько вирішив зупинитись своїм господарством.

     69. Він підготував сам себе в цьому, зробив запас у цьому, він створив з ним це життя. Хати виникли, вони не зупинялись, хутори, села, королівства зробилися. Держави виникли в самодержавстві в царя-батюшки. Всі люди, як слуги, служили, кланялись йому, ледь за Бога свого не визнавали його, не давали загинути йому як такому. А сусіди були; як вони були, так вони є. Сусід сусідові не довіряв, він  заглядав через стіну, як чужий мужик. Він приглядів, пішов накинувся. Як  у людях робилося через батька і сина, так робиться досі. Люди вбивають через це зло й ненависть. Ми зробили це самі, смерть увели за нашу смерть, за діло, воно завойовується кров’ю. А тепер люди трудяться, вони гинуть у труді. Люди йдуть у бій у природу, вона прибавляє їм, вони радіють цим, таку економіку зробили. Вона жива, вона нікуди не ділась. А люди подівалися де в цьому всьому? Їх не стало. вони лежать усі в землі в праху через це чуже діло. Як батько розвинув свого сина, вони обидва є на арені, один одному не поступаються, ядерною зброєю загрожують. Одні дуже вірять Богові, а заповіді виконувати, як треба, у них нема на це сил. Батько зробить своєму синові те, що захоче;  йому не жаль розстріляти його. Але інші люди є скептики, вони не вірять цьому. У них обох одна надія на щастя. Якщо людям буде добре, вони згодні з цим ділом; якщо людям не буде добре, вони так залишаться. Щоб усім було легко й добре від цього. Ми, обидві сторони, батько із сином,  не задовольнили себе цим ділом.  У нас, таких людей, не виходить, що ми хочемо.

      70. Ми з вами як жили бідно, так ми залишились, ми стоїмо в черзі досі, чекаємо завтрашнього дня. Він прийде до нас яким? Він приходить до нас усіх неоднаково, він обов’язково умертвить когось з усіх своїми силами, гірше від цього не буває. Паршек не знає цього, в що ми віримо. він дає своє вчення. За Паршековим ділом, людині  живого характеру треба вірити, хто зробив у людях легке й хороше, щоб не застуджуватись і не хворіти, заслужити слави безсмертя від природи. Чувілкін бугор буде місце людям, це є райське місце для всіх людей. Нам треба добитися від природи життя, а не смерть. Бажаю вам щастя, здоров’я хороше всім. Учитель. А ми, усі люди земної кулі, шукаємо місце для наших баз, там мають установити ракети й водневі бомби, щоб це знищило людей, чому природа не радіє. А природа говорить мені все про це. Що б ви всі не робили і не творили в житті своєму, я буду стояти не за вас, а за ідею Паршека, за життя його, але не за вашу смерть. Ви пам‘ятаєте ваші перші початкові кроки, як ви упирались на них, падали, піднімались? Хіба добре кому-небудь із племені було рушати своїми силами? Дорога одна така: треба робити. Мені доводилось спитати у природі про одного хлопчика Ігоря. Його батько рідний спитав у мене передчасно: «А мій син поступить в інститут?» Я потривожив природу за нього: природа, скажи мені про Ігоря. Вона сказала: «Так». Це вона сказала про них. А тепер батько хотів знати про дочку. А я спитав про Таню. Природа сказала теж: «Так». Вона допомагає мені в цьому, якщо це треба. Якщо мені треба поїхати, вона відкриє цю дорогу.

      71. Я питаю: я поїду? Вона говорить: «Ні». Я не їду. Я пишу історію, у неї питаю: писати? Вона говорить: «Так». Природа є моя.  Те, що люди роблять, є не до душі й серця, вчинок є не людський. Батько є батько, а син є син, вони є чужі між собою, а люди продаються в них за гроші, гроші зберігають їх. Вони підуть усі за хорошим, а хорошого мало в житті, поганого більше.  У батька можна знати, тільки треба підкорятись, служити слугою, так діло обходиться в сина.  Усіх людей не задовольнило це хороше в житті. Вони пожили, сваволили, потім умерли на віки віків. Паршек не хоче бачити цього. Він не держить чуже, воно є мертве, бездушне, жити не доводиться з ним, бо мертве є не живе. Технічні люди  є безсилі, вони є чужі незнаючі люди в природі. А якщо він не знає тебе, що він може сказати? Це є велике незнання. Куди йти й кочувати? Це треба знати про це місце, про ці умови. День буває один раз у житті, він приходить один раз на рік у житті. Ми з вами не знаємо, чи ми будемо жити? Ми можемо жити завжди, а вмираємо. Ми обов’язково вмремо в будь-який час. Так для чого ми, батько із сином, так живемо?  Батько вірить, але не виконує, він убив свого сина за неслухняність. А син не простить за це. Він має своїх людей для цього, вони захищають свого ватажка. Ось що люди зробили, вони роблять усе, і вони будуть робити. А як вони вмирали, так вони будуть умирати.    Паршек  стоїть не на цій стороні, він є за новий потік, де люди не повинні вмирати.

      72. Паршек знайшов місце своє рідне село Оріхівка, там є Чувілкін бугор, це наше райське місце. Ми робимо на ньому експеримент на новонародженому дитяті бути без усяких потреб у житті. Кому доведеш, якщо вченим треба чуже? Вони є народжені всі для того, вони не знають свого ворога, і не можуть знати про нього. Це все природа робить, а в природі є мої милі невмираючі друзі. Я, як такий Паршек, є рятівник усього світу, Переможець природи, Учитель народу, Бог землі. Хто образить людей бідних, хворих, ображайтесь самі на себе. Паршек є за них, як ніколи ніхто. Він підготував сам себе по такій дорозі, по котрій доводилось іти мені. Я був ображений, хотів зізнатися в цьому ділі. А природа поставила переді мною такі слова, щоб я спитав у неї. Це було на аеродромі. Літаки-кукурузники літали один вище за іншого. Я був заінтересований найвищим від усіх літаючих. Питаю в природи: якщо цей літак сяде зараз біля моїх ніг, то моя ідея засяє перед усіма. Цей літак, найвищий від усіх, ринувся вниз і тут же став спускатись. Я підходжу до нього, питаю про причину, а водій відповідає мені: «Причина невідома». Я йшов по дорозі по бездоріжжю в степу. Я не чув, крім співу одних жайворонків, і не бачив попереду, крім однієї дороги. А по ній хортиця, дворовий собака сірий пробирався, котрого я ніколи не бачив у житті. Він теж зустрів мене вперше. А я в природи це все випросив. Вона показала мені свій дар зі своєю любов’ю.

      73. Я говорю з ним: Хлопчик. А він зупинився, голову свою повернув і завиляв хвостом, значить,  природа прислала друга. Я хотів цього, іду до неї, вона чекає мого приходу, чим я так радів, друг такий мій життя. Я величаю його: Хлопчик. Він іде за мною, за таким, наче знає мене. А ми є люди такі в житті, ми приготувались. У нас появилася дворова курочка чи півник. Хто з них прийшов першим у двір? І як це вийшло в природі, що це життя не відмерло, а воно прибавилось? Це облюбоване таке місце. Самі себе огородили таким величезним, і для чого? Людям жити не було, в чому, вони не мали усього, а жити треба було в цих умовах. Люди зробили хату, поставили на куті будиночок. До цього племя перебувало на колесах. люди міняли в природі свій час. Він приходив до нас і йшов від нас, а ми, такі люди, старалися жити, та ще як хотілось нам жити. У нас не було ні одного, ні другого. А як це вийшло? Сама матір-природа знає про це, вона робила все це, їй доводилось народжувати їхній небувалий новий прибуток. Він народжувався живий, природного характеру, за курочкою, півником була овечка, яка нам привела ягнятко. А свиня привела поросятко, корова привела телятко, а конячка привела конячину. Природа робила це для цих людей, вони створювали це на ходу, у них виходило. Життя було таке, його доводилось рухати по дорозі. А яка  вона була в путі? Ми не знали про це. Природа народжувала стихію нам у будь-якому місці, вона заважала в житті. Перш ніж доводилось кочувати, нам треба мати плем’я в себе, а тоді ми стали відходити від природи.

      74. Ми робили самі все те, що треба: і їсти, і одягатись. Ми спали, ми думали, ми робили, що треба в житті.  А природа є природа, якщо схоче, вона обдарує це плем’я, вона зробить це. У неї є сторона хороша й погана. Ми створили хороше самі, а погане приходить саме. Похіть зароджувала людей, а природа мала сили на це, щоб їх відбирати в людей.     Це життя було, ми проводили його. Ми бачили батька, як розпорядника, творця цього діла. Він зробив над сином і дочкою те, що хотів. Його діло в цьому: продати, купити. Він не рахується ні з яким ділом, його  право було в цьому. Вся юстиція заступиться за такого батька, весь чинний закон. А син це є слуга всіх нас. Природа мовчала, їй доводилось підшукувати в людях такого теоретика, політичного чоловіка. Ми створили революцію йому своїми фізичними силами. Радянська влада є в житті, вона запросила вчених на допомогу собі. А вчені ввели технічне, штучне, хімію. Це діло було не їх самих, а природи, вона залишила ці якості вченим. Вони повинні робити, як батько, щоб у них вийшов живий факт.  Вони старались зробити людям їхнє задоволення, щоб нашим людям було досита поїсти того, що краще, а одягатись красиво до тепла, а жити в домі з усіма вигодами. У природі є природна сторона, ми боїмось природи, як ворога, у цьому  застуджуємось, хворіємо, врешті-решт, умираємо на віки-віків від цього. Ми, учені й невчені люди, не пішли, природа догнала нас, покрутила силами своїми, грибок і виразку посадила на тіло.

      75. Ми шукали і не змогли знайти такий засіб позбавитись від цього. Наші люди йшли від цих усіх дій з життя, і вони йдуть так з життя. Ми з вами, такі люди, розвивались у природі. Після кочування ми облюбували це місце, вивчили його, стали здобувати джерело на ньому. Це земля, котра терпить від нас. Ми  копаємо її, та ще примушуємо, щоб вона давала нам немалий урожай. Люди хочуть цього, вони просять Бога, кому вони вірять; просять, щоб він послав їм дощ для вологи, а самі не виконують його діло. Вони живуть, надіючись на те, що було в житті їх. Вони надіються на щастя. Якщо буде в природі добре, вони живуть добре; якщо буде погано, вони живуть погано. Коли здоров’я є в людей, вони треба всім. А коли вони  гублять його, то їм робити нема чого, вони нікому не треба, природа жене їх з колії. Це все робиться нею, вона народила умови життя, а їм піднесла чуже, мертве, бездушне. А мертве ніколи не живе з живим, а своїми силами тягне в могилу.  Ось що здорові люди зробили у себе: життя не захотіли бачити, а погналися за смертю. А адміністративні, учені люди не дали Паршеку, за що старий потік знищився, він прорахувався із своїми силами. Голова сільради накинувся на Паршека з кулаками, хотів ударити Паршека. Паршек сказав йому: це тобі буде добре. А коли я  вдарю тебе, то тобі буде погано. Він потерпів смертю за це. А Паршека оштрафували на 30 карбованців за його живе тіло. Це тіло є здоровий дух. Вони так продали себе природі, гроші взяли за це. Це Паршекове здоров’я є на весь всесвіт. Батько із сином не одержать вічного життя в природі.

      76. А Паршек є захищений цим. Паршек що не спитає в неї, вона скаже йому точно. А Паршек є захищений цим, він знайшов вічне місце, скористався ним. Він говорить усім нам, живущим людям: що ви робите на своєму місці? Ви стоїте в черзі вашій, чекаєте завтрашнього дня. Він буде який? Ми з вами не знаємо. У нього є сили свої природного характеру. він ніколи не проходить без смерті, а завжди когось із нас візьме із собою, він уже не повертається назад, живе якийсь час і відходить на віки-віків. А люди  хочуть сказати більше, вони зроблять краще. Їх участь така: вони пожили, сваволили в цьому ділі, а потім вони вмерли. Умирайте, місць вистачить там. А от нам треба навчитися жити. Ця історія не народжувалась, але на іншому такому чоловікові народиться. Паршек пропонує брати приклад з нього: любить ворога, створює йому хороші умови, хто б він не був із своїм нездоров’ям. Коли ти цілуєш ворога, ти знімаєш сили з нього, а своє здоров’я дай йому.  Паршек питає в природи про Сулін: він залишиться таким, як був? Вона не дає згоди жити в ньому, вона не говорить так. Якщо буде потрібно, вона скаже мені точно, це її діло.  Уся історія життя починала робитися неправильно. Це розвиток є ненормальний, а ми робимо його. Він не треба людям, це все є чуже, природне. Кожне діло зробили із сировини. Це хитрун є в житті, йому влізло в голову це, що треба буде цим людям  в їх такому тяжкому житті, воно повинно зробитись чоловіком одним. А зараз люди роблять голку, багато хто нитку пряде з прядива. Щоб вона була якісна, її так перероблюють. Так будь-яке діло робиться, воно перероблюється декілька разів із хорошого матеріалу, це людям треба.

      77. Вони шукають у природі, із чого зробити це діло. Діло таке потрібно в житті, а це є  в природі. Люди захворіли цим, думка дається їм. Учитель не побоявся спитати в природи про початок усього такого життя. Вона говорить мені: «Вони є самовільники, це зробили, ні в кого не спитались». А тепер Паршек говорить: ображайтесь на себе. Я кричав, говорив, писав вам, а ви, учені, бутили. Ви вважали, що я збожеволів. Природа народила нас усіх до одного, поставила на свої ноги, і посадила на облюбоване місце, і сказала, щоб ішли й шукали те, що нам треба. А в природі було дві дороги. Люди пішли по тій дорозі, котра давала їм прибуток. Люди раділи цим, старалися скористатися ним. Вони знали добре: якщо одне є, то інше буде, розвиток не стояв на місці. Хтось був щасливий у природі. Особлива наша земля є власного імені. Ми орали її, ми сіяли зерно, примушували її, щоб вона давала нам урожай не малий, а великий. Вона говорить нам: «Чого ви лізете до мене, я обросту бур’яном і без вас?» Це наше є неправда. Ми живемо з нею весь час, вона показала нам цю дорогу. Ми довго ходили по ній назад, уперед. Люди захопили цю історію, і так ідуть нею, і самі вони роблять у путі те, що буде треба. Ми не хочемо, щоб ми мали погане й холодне в ній. Ми, усі люди, є такі: нам має бути добре і тепло в цьому житті, котре нам усім є дуже близьке. Коли у людей було погане й холодне, вони застудилися, захворіли, їх оточило не те, що було до цього. Всі люди жили добре, їм було тепло, а де вони такі поділись? Їх не стало. Вони повмирали так само, як і всі люди. А ці люди, котрі народилися з такою потребою? Вони жили непогано, у них була енергія чужа.

     78. А чуже не помогло нікому. Хіба люди предкові жили погано? У них природа була неорана, у ній усе добро лежало в запасі. Люди починали із своїм здоров’ям, люди умирали із своїм здоров’ям. Вони дуже помилились у цьому ділі, вони стали думати своїм розумом, з чужим розбирались, а самі вони крали цю живність, її вбивали в природі в житті. Це смертельна війна була між людьми і природою. Люди колупали її фізично, робили її на це. У них це все діло виходило, вони йшли в бій природного характеру, трудились, їм хотілось жити добре і тепло в цьому. Це їхня була така дорога: пожити в природі та цим сваволити, похвалитись, коли було чим. Слова свої сказати в цьому. Я був мужик, своїй жінці підкорявся. Що вона скаже, те доводилось робити.  А ми тільки що народились у цьому ділі, а перед нами, такими людьми, уже розкрилось людське діло. Ми стали годувати його, ми стали одягати його, спати уклали в домі: спи, дитя моє прекрасне. Воно було завтра так само, почалось робитись діло, йому не було кінця й краю. Це діло якось доводилось починати, а кінчати не довелось. Ця історія зроблена нами, такими людьми. Ми дуже помилились тим, що людину  передчасно зустріли так. Він не народився в нас, а ми дали йому те й інше. А чи він буде жити? Ми не знаємо про це. Природа народжує його, вона бере його на своє утримання. Коли він тільки потрапив у цю вбивчу атмосферу, його стало тривожити, він закричав у цьому.

      79. А ми є люди та ще які, ми є батько і матір йому, хто пожаліє його. Він є наше з вами дитя. і йому треба спокій. А ми зустріли його тим, що було. А йому не треба це, він не претендував на наше. Природа готувала його до життя такого з ділом, він буде жити все своє перебування. Він народжувався природою для цього. А природа народила  його без усяких потреб. Ми робили це все. Ми пішли по такій дорозі, де умови не такі, як це треба. Природа народила це дитя, то нехай вона виховує його по-своєму. Якщо вона терпить від нас, так нехай потерпить дитя. Йому не треба носити  пуди тут. Ці умови примусили перевірити це все на собі, треба було відмовитися від цього всього: цій дитині не робити діло. Нехай вона залишається без усякого діла, це її таке життя буде без усяких таких потреб, вона жила б така.  Це наше чуже є не спасіння нам. Уся історія всіх наших дітей розвинута не по душі. Нам не треба мати таку історіє. Вона примусила людей так тяжко жити в цьому. Люди кинули самі одне з усіх любиме, це холод, це погане. Дорога така є ніколи не вмираюча, природного характеру. Це не те, що було: люди, такі діти, народжувались із великою потребою. А тепер ми замінили потік, із старого повернули на новий: ми залишили позаду тепле і хороше діло, а ми спереду взяли холодне. Нам усім не треба буде вся зроблена техніка: ми прийшли до природного, до природи. Нам не треба голка з шилом і ніж із сокирою.

      80. Нам треба буде життя таке вічно невмираюче. Для цього нам треба таке місце, де райські умови. Повітря, вода і земля зроблять його. Це ванна є, найголовніше.  Ми, люди, народились самі в природі? Природа народила нас без усяких таких потреб. Ми не претендували на це все. А  нас, усіх новонароджених людей, зустріли наші предкові життєрадісні теперішні люди. Вони боялись нашого приходу, вважали нас не такими сильними. Ми показались їм такими, як не думалось. Ми стали годувати їх, стали одягати по-своєму. А ми жили, кочували з одного місця в інше. Не одне наше плем’я рухалось. Воно прокладало дорогу для того, щоб ми  жили так, як ніхто, добре і тепло. Це таке завдання наше було в житті всіх людей. Ми всі просили цю невидиму особу Вони надіялись на щастя. Це було, воно є, воно й буде  в житті. Ми не забували своє, і не будемо забувати про те, що робилось людьми в природі. Вона дала сама їм таке, щоб будь-яке діло робити. Спочатку нам треба зробити перше, а потім треба буде зробити друге, а коли третє зробимо, то тут  треба розмістити фронт життя. У людей таке початкове є діло, йому нема кінця й краю, щоб його закінчити й сказати: це буде вже доволі. Ми чекали цього, воно прийшло саме до нас. Це діло зробилося без усякої думки природою.  Паршек не міг думати про це, а йому  прийшло саме: «А чому це так, що люди живуть, огороджені технічно, штучно роблять, хімія введена, треба жити  в цьому, а вони починають хворіти, хворіють і вмирають від цього?» Всі люди є бідні, нічого не роблять і не хочуть. Вони всі, як один, стоять на черзі,  сьогодні чекають завтрашнього дня такого. А природа прислала його, дала можливість цьому дню розміститись, зайняти своє місце й там напасти, і зробити те, про що ми ніколи не думали. А природа є така матір, вона зробить одному чоловікові своїми силами, щоб він захворів, похворів і вмер у житті.

      (Сторінки 81 – 180, написані не рукою Учителя, надруковані окремо)   

      181. Я думаю сам про це ось діло, що буде далі. Ми прожили ці початкові роки, але в природі ці дні, у котрих нам довелось зустрітися з ними, вони показали себе невдало нам  по деяких місцях. Ми не очікували  їх такими. Ми готувались отримати не те від них. Ми заклали труд для цього. А думка була яка в цьому? А нам одержати від неї те, що треба. Ми з вами, такі люди, не одержали цього, нам не повезло у цьому ділі в природі, чекали одне, а вийшло інше в житті.  На наш початок  такий день прийшов не вчасно, він не приніс нам те, що треба. Ми чекали до себе Наумова, він показує мене в фільмі, всю мою ідею. Він розказує людям про загартування-тренування,  усю мою систему. Він знає її характерно, особливо про Паршека. Він проходив у своєму житті між людьми так, як ніхто, він говорить про природу, як  матір рідну. Вона народила нас усіх однаково по-своєму, вона виховала нас. Вона робила над людьми те, що хотіла в житті. Вони народилися для життя жити, як їм хотілось. Вони шукали в ній те, що треба. Вони знайшли місце, облюбували його, огородили це все, присвоїли до імені свого, назвали, як власність.

      182. Це все є природне, чуже. А зараз це діло змінилось не в той бік, не такий потік.  Наумов хотів знати із своїм поняттям від Паршека. Паршек є  протилежний цьому. Він говорить: того не повинно бути, що ми чекаємо в житті. Паршек робить це для життя, а не для смерті.  Він показує його небувало в фільмі. Цього мало, що люди дивляться на це, це не все в Паршека. Він є огороджений сьогодні таїною в природі. Лише б він спитав у природи, вона не промовчить йому, вона скаже за десятки років. А Наумов хотів знати це, природа не дозволила йому навіть подумати про це діло. Це все Паршек робив на самому собі. Він знайшов для цього за цей час собі місце, якому треба будуть умови такі, щоб можливість була бути без усяких потреб. Появлення вийшло людям через Паршека в природі, він прийшов на землю. Природа прислала його для того, щоб смерть як таку вигнати з життя, а життя ввести в славу. Люди зроблять це все, вони гучно скажуть слово: це є наше райське місце, чоловікові слава безсмертна. Куди ти поїдеш, що кому скажеш, якщо природа прислала одного чоловіка з усіх. Він малює нам картину про це, про цю справу. Того не буде більше, що було в житті, а буде нове небувале життя.

      183. Люди візьмуться за загартування, тренування, за те, чого не було в житті. Вони покажуть своє тіло людям, а чуже проженуть із життя. Доволі хвалитись чужим. Ми чекали такий час, він приходив до нас. Ми готувались до нього, щоб у нас було приладдя хороше для цього. Ми швидко старались попасти з ним до свого місця, наше було таке діло. Ми не рахувались із своїм здоров’ям, примушували себе підніматися з постелі, спішили попасти вчасно туди. У нас була жива сила для цього, ми старались зробити нею це все. Ми доглядали за землею, робили грядку з неї, орали її перед зимою, клалась під сніг для вологи. А зараз ми скородили, в землю сіяли зерно для швидкого раннього сходу, щоб  хазяїн був радий такому сходу. Таке життя робили всі, все літо ростили урожай, природний прибуток бачили в себе, він робився нами. Великі думки були в кожного з нас, ми робили ради нього все. Ця маса не дозріла ще, а ми готувались до нього із своїм ручним здоров’ям. У нас була коса, гробки. Хліб був рослий, він чекав на своє селянське фізичне збирання. Його треба скосити, а потім у снопи  зв’язати, у копни скласти, а потім гарбами під’їхати, і це все забрати, привезти, скласти в одинак. І на навколишню погоду глянути, яка вона є?

      184. А це не що таке, Природа дає нам усе через наш тяжкий труд в ній, люди трудились цілий рік. Якби не ці люди, у нас не було б весни й осені. Ми зустрічаємо це, ми проводжаємо це. Наша думка тягне за собою, час не стоїть на місці, а рухається. Сьогодні одне йде, завтра інше йде. Наша початкова весна зроблена нами, усіма людьми. Ми думали про це багато, щоб цей урожай зерна зібрати, а зерно змолотити на муку, із чого пекти хліб. До цього діла осінь ішла з холодними зимовими днями. Люди зустрічали їх з великим запасом, на що доводилося надіятись, як на гору. Люди говорять, що їм доводиться жити за рахунок цього. Вони впевнені в це. Якщо в них є, що їсти, вони п’ють воду. Це вважається їхнє життя все. Вони не бояться смерті. Їхнє діло: їм треба жити, вони мали велику віру на це. А діло є не в тому, що ти є багатий цим, у тебе є все. Природа не рахується з цим, вона має свої природні сили на це. Вона робить не за вибором, вона нападає за своє таке добро, болячку, грибок свій саджає. І більше цим людям нема вороття, вони вмирають на віки-віків у будь-який час року. Ніякі особливості не допомагають цим людям у їх такому хваленому житті. Смерть як така ніким не переможена.

      185. Вона як була розвинута на людях, так вона панує досі над тілом людей. Вони зустрічають, проводжають, їм доводиться жити один час, а потім приходить такий тяжкий час, людям доводиться жити в цьому. Вони занедужали, хворіють, похворіли і вмерли, їх не стало. Вони не дочекалися весни, зимою вмерли, люди вмирають і літом.  А тепер не те буде, що було до цього часу. Весну зустрічати не цікаво. Ми змінили цей потік на інший потік. Ми чекали більше від усього холодну таку зимову пору. Ми низько кланяємося їй. Ми просимо природу, щоб вона зберегла нас як таких у себе без усяких таких потреб.  Ми знайшли  цим людям місце з умовами, щоби була можливість бути без усяких потреб. Це буде райське місце, чоловікові слава безсмертна. Природа зробить усе це, вона  огородить нас зимою холодом, ми будемо жити в ньому, умирати не будемо. Природа зробить це нам, вона підносить Паршека для цього. Паршек є не за оранку, котра робиться восени, і кладеться під сніг для вологи. Він є проти цієї думки, котра думає про цей посів, про це зерно, котре несе із собою прибуток, воно збагачує нашого брата.  До Паршека звернулись люди, котрі знають про все життя. Учені люди говорять, вони запропонували: ніби в Америці є такі умови, місце Каліфорда є, вона має зануритися в океан.

      185. Такі слова надійшли до мене, щоб я сказав їм,  мільярдерам, про це. Я підготував сам себе в цьому перед природою, питаю в неї, як матері рідної: чи правильно, що Каліфорда буде занурюватись в океан? А вона сказала: «Так». Я узнав про це. Тепер я питаю: а коли? 1981 року вона зануриться?  «Ні». А в 1982 році зануриться? Вона мені сказала: «Ні».  А в 1984 році?  «Ні».  А в 1985 році?  «Теж ні». У 1986 році?  Вона сказала: «Ні». А в 1987 році Каліфорда зануриться в океан. Я можу сказати точно місяць, день, навіть число. Це все зробить сама природа через моє тіло. Хіба тільки про це природа говорить? Вона багато сказала. 1979 рік є попереджувальний рік. Вона сказала про травень місяць: «Не буде дощу». І про червень. А про липень вона сказала: «Буде дощ». То я спитав у природи за 1980 рік: буде врожай? Вона сказала: «Ні». 1981 теж не буде, і в 1982 теж не буде врожаю, і в 1983 році теж не буде врожаю, і в 1984 році не буде урожаю, а в 1985 році буде врожай. У 1983 році всесвітня війна. Це наробить Китай з Індією, а всі нападуть на нас. Всі великі міста зазнають крах, згорять. Продукція використається на це, яку люди зробили. Люди зробили це діло самі, вони пішли далеко від природи, бояться її як такої. Вона вражає їх застудою, вони хворіють у цьому.

      187. Це все вийшло, сьогодні я узнав про це діло, хочу сказати всім людям, живущим на білому світі. Я пишу точно про все. Хочу попросити. Ви вірите або не вірите цьому сказаному природою, а це правда є в природі, вона говорить мені сама. Вона калічить мене, вона карає мене за те, що я даю синові гроші. Я роблю це неправильно в природі, як люди вчинили з природою. Паршек є протилежний усьому ділу. Він є не за гроші, що зробили економіку. Найголовніше, живе, природне в нього. Білішого, ніж сніг, нема, і холоднішого нема, енергійнішого для тіла людського нема, кращого від цього нема. Він падає з висоти так тихо, як ніколи. Я, Паршек, чекаю цей час, для мене нема нічого в природі кращого від цього. Ця атмосфера жива снігом лягає на землю, а водою береться. Це все робить у житті природа такий час, від котрого люди ховаються, бояться її умов. Вони роблять для себе хороше, міцне взуття, роблять теплий, хороший одяг, роблять головний убір. Людина перебуває в формі, їй це все є спасіння в житті. Люди надіються на це більш за все, вони бережуть це все, як своє око. Це все, як матеріал, купується за гроші готівкою. Майстер шиє на замовлення за гроші. Усе це лежить матеріалом мертвого діла, ми охороняємо його, щоб ніхто не вкрав.

     188. Усіх наше таке діло. Ми зустрічаємо цю зиму на всій землі покроєм, він лягає. Люди переїжджають із своїм приладдям з поля  в двір на всю зиму, і там зимою хороняться зі своєю живою силою. Вони годують, напувають, доглядають, як за потрібною. Вони направили свою думку в ту сторону, котру вони чекали. Їм хотілось, щоби такий час був перед ними. Природа мала цей час у себе, і на їхнє бажання відчинила ворота із своїм теплом.  Люди облюбували це місце, присвоїли, іменем своїм назвали, його передчасно зорали перед зимою під сніг. А в самих думку було закладено в мозку: діждатись теплих таких днів, котрі ці холодні дні заберуть з путі свого розвитку, а на цьому місці появиться вода зі снігу із сонячними променями. Поля покажуть чисту чорну землю, за котрою люди будуть доглядати своїм  приладдям. Це їхня така робота була. Вони зробили грядку на цьому місці, туди вкинули зернятка. Це зерно зійшло, дало свій ріст, стебло утворило колосок, де багато зерна зробилось. Люди одержали врожай із цього всього. Діло йшло до осені, холодна пора приходила, люди тікали, запасались продуктом, мали один свій напрямок. Зимове ясне сонечко сходить, усі люди є на ногах, вони сидять заперті в домі. Їхнє діло одне: не прозівати своїм апетитом сніданок і обід, і вечеря треба.

      189. Люди не забувають цього, готуються. У них у домі є грубка, піч, де доводиться розводити вогонь, варити їжу, чим люди задовольняються. Їхнє діло є зимове, а зима  є найбільш збиткова, вона потребує свій запас. Вона не може зберігати живого чоловіка. Він  є технічний чоловік, йому треба їжа внутрішнього порядку, він живе завдяки неї. Він одягає одяг, носить на собі, як захист свого здоров‘я. А дім побудовано для того, щоб у ньому жити з усіма своїми вигодами. Люди живуть цим, їм треба трудитися тяжко на землі. Земля потребує догляд  за нею, її орють, вона кладеться під сніг для вологи, щоб зимою набратись, щоб зернятка учепились своїм живим ростком, робили в природі стебло, а стебло дає колос. Цей колос зберігає багато зернят, він зріє. Тепер людям доводиться косити, молотити. Особливо тепер комбайн робить, він є машина, людям дає чисте зерно. А зерно доставляється на завод, котрий виробляє муку, а мука доставляється в пекарню, де випікаються всякого роду вироби. Люди мають засоби для цього, ідуть у певне місце за них, де можуть купити кілограм печеного хліба і живитися ним. Це люди ввели такий закон, люди живуть цим розвитком. Якщо в тебе здоров’я є, підеш наймешся, грошей заробиш, будеш жити. Якщо не будеш робити,  життя не буде ніякого.  Ти будеш робити, а коли прийде такий час, вмреш у цьому всьому.

     190. Таке життя складено в природі: жити за рахунок її. Усі люди так живуть нелегально: крадуть, убивають. Чия атмосфера є повітря, вода, земля? Природна. А ми є люди природні, своїми руками, ногами зробили, принесли, потрудились. Природа нагородила нас за це своїм прибутковим ділом. Ми потрудились на цій землі, одержали прибуток, ми вміло зробили цей урожай. До нас на наш труд природа поставилась своїм добром, вона уродила з одного зернятка багато зернят. Ми доглядали за цим  урожаєм весь рік увесь час. Ми робили все це діло зробили, одержали, самі поїли. Якби цей тяжкий труд не був, ми б не зношували себе так  у житті. Ми втомляємось у ньому, наше тіло зношується, приходить у непридатність. Ми захиріли через нього, наше тіло стало безсиле жити. Паршек говорить: ви заберіть вашу теплу красну весну, котра розкриває вам всі свої поля й уводить вам весь ваш труд, котрим люди займаються з першого дня. Ми з вами взялись за землю, ми стали доглядати за нею, так добре глибоко зорали її із самої осені, зробили оранкою це місце, поклали під сніг з думкою. Говоримо: «Ти наша рідна є земля, ми ніяк не зможемо жити без тебе». Ти примушуєш нас так жити з тобою разом. Ми лягаємо спати в м’яку постіль, у подушку, а тебе кладемо під голову, щоби про тебе думати.

      191. Як ми не кинемо думку на тебе: а що ми повинні посіяти на тебе, щоб помилки не було в цьому ділі? Наш день годує рік. Ми гадали, що посіяти, під рік уродило. І це буває: посіємо, а воно не вродить. Нам треба жити, а його нема, нема, за що жити. Земля є природа, повітря є природа, і вода є природа. Вона створює людям своє улюблене діло, а люди є охочі на це й любителі всього цього. А люди женуть від себе найкращі якості  в житті, особливо сніг білий пухнастий. Він лягає на землю й тут же створює вологу землі. Так що ці три тіла створили все: технічне, штучне й хімію. Вони створили деталь, склали машину.  Вона оре землю,  вона скородить, вона сіє зерно й вирощує його до самої стиглої зрілості. Машина  робить усе, вона косить, вона молотить, вона віє й зсипає в один мішок. Конвеєр посилає зерно, доставляє до вальців, звідки посипається мука, а з муки випікається хліб. Як нам це все не поможе дати наш зроблений урожай? До цього роки йдуть, історія всього життя записала їх. Врожаю нема без повітря, води та землі, це робиться природою. Вона допомагає Паршекові своїми силами за те, що люди вченого характеру перекручують його ідею. Вони не знають природу, вона є Паршекові  любимий і невмираючий великий друг, вона допомагає Паршекові в цьому всьому.

     192. Якщо він попросить що-небудь у житті, вона йде назустріч йому. Він добре знає про її діло в людях. А діло таке в житті: природу треба любити, як матір, холодну й енергійну, її берегти. Вона зберегла мене завдяки моїй такій просьбі. Я просив її, щоб вона дала мені життя моє й навчила мене, щоб я довів своїм ученням свою ідею. Вона є загартування, вона є тренування, дух святий. Я знайшов його в природі на Чувілкіному бугрі в природному порядку. Це є місце райське, де люди завоюють своє безсмертя. Всі люди поклоняться цьому ділу. Я прошу природу, щоб вона звернула свою увагу на те діло, котре буде горем і бідою для їхнього життя. Щоб вони знали це діло, на кого вони піднялись із своєю міліцією, кому вони не дали відзначити ювілей 25 Квітня. Свято всього світу було підготовлено на Чувілкіному бугрі, а вони визнали незвичайну секту. Паршек не робить її. У нього ідея є загартування, тренування, джерело життя людей, він володіє ним, як своїм тілом. А сьогодні, 28 вересня, понеділок. Погода стоїть тепла надворі, дні осінні проходять по природі. А розум є в мене для цього. Останні рядки приходять до кінця, писати можна буде, і є що. Люди готуються зустріти осінній час, так не хотілось. Кожна людина не хотіла зустрічати це в себе. Земля готує себе на таке, щоб білий холодний сніг лягав на неї. Він легко накриває місце, а людям треба готуватись бачити цей холод.

      193. Тепло є в природі для життя людей, воно приходить один раз за рік у великому труді. А тепер це діло відходить, а ми будемо жити в природі без усякого такого діла. Природа оточить нас усіх без усяких потреб, як ніколи. Ми доб’ємось від неї вічно невмираючого життя. Це обов’язково буде.

 

1981 рік 28 вересня. Учитель Іванов. Набір – Ош з оригіналу.

   

8109.28   Тематичний покажчик

Паршек народився в Україні   1

Терпіння 27,50

Незадоволення  11,69,71

Причина смерті  13.14,24,42,52

Чуже  18,25,31,75,81,82

Задоволення  16

Безсмертя 13,14,16,25,31,65,80

Бог  72

Бугор  18,31,68,80

Учитель діло  28,53,70

Учитель історія:

До 33г.  19,20,35-50

После 33г.  55,58

Здоровє  51

Природа  24,42,70,80,85-92

Майбутнє 27,182.183

Народження ЧБП  36,78,79,80

Новый поток  185

Перший чоловік  36,73-75

Медицина  50

Колективність  65

Еволюція  68

Москва не буде жити  68

Віра  70

Отець і син  71

Хороше і погане  72